Міліціонери випили воду, якою обмивали покійника
Дядя Вася був добрим чоловіком. Жив він самотньо, бо діти роз’їхалися, а жінка померла десь 10 років тому. Пенсії йому бракувало. А одружуватися більше не хотів. Як міг газдував на своєму обійсті. І дуже любив город. В нього чи не найліпше у селі родили буряки та картопля. А коли треба було рубати тички на квасолю, то чи не півсела йшло до нього, щоб допоміг. Бо в людей не було часу або охоти цього робити. А бідним людям він привозив тички задарма на своєму маленькому дерев’яному візку, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Але один чоловік щось його дуже незлюбив. Це був наш Петро, якого в селі називали Великим. Колись він перебирався з однієї доброї посади на іншу. А тепер має не таку вже й велику пенсію. А на життя озлоблений через те, що його «відлучили від корита». Та й жінка йому завжди допікає, що ніякого хосна із нього на хазяйстві нема. Ні дров нарубати не вміє, ні меблі полагодити, ні за городом подивитися. Ця вся робота звалилася на її плечі.
Хоч раніше грошей у них було – як сміття, то вони на кожну дурницю собі майстрів викликали. Але великі гроші у них на книжках пропали. І мусили вони стати такими, як і всі інші люди в селі. У поті чола добувати хліб щоденний. А вони до цього не звикли.
А ще завжди жінка ставила Петрові у приклад Василя:
– Дивися, ще в потемках пішов у ліс за тичками!
Та що там казати, Василя дружина згадувала по 100 разів на день. Так, ніби це не він, Петро, таку величезну хату збудував, а Василь.
Та Петро не здавався. Смішно було дивитися, як Петро Великий пробує всіма командувати, але командувати – ніким. Хіба що качками на городі. Та й ті його не слухають – живуть так, як вважають за потрібне.
Але Петро не вмирає з нудьги. То бачить, що хтось тягне мішок борошна – і одразу заголосить у міліцію. То йому здається, що хтось собі будівельних матеріалів накрав. Знову кличе комусь біду на голову. Міліція вже майже не вилазить із нашого села. Але всерйоз Петра вони уже не сприймають.
Односельці відвернулися від цієї хати. Вже Петро Великий забув, що то за державні гроші збудував двоповерховий замок, який тепер обсипається. Його неможливо й обігріти.
І узявся якось Петро за Василя. Адже був у дяді Васі один безперечний гріх – він гнав самогонку. Бо без домашньої горілки ні город тобі не прийдуть зорати, ні урожай зібрати. Це своєрідна валюта у селі. Майже в кожній хаті тоді гнали самогонку. Але Петрові чомусь заважала тільки та, яка вироблялася у хаті Василя.
Проте й добрі люди сказали дяді Васі, що завтра до нього можуть завітати міліціонери. Тож чоловік самогонку закопав у садку. А в банки, в яких була паленка, налив простої води. І став чекати гостей. Гості й справді не забарилися. Вибачилися, але сказали, що мусять перевірити, чи Василь не продукує заборонений напій.
Василь провів гостей до хати. І вони одразу пішли на запах. Дуже зраділи, коли побачили банки з прозорою рідиною. Старший звів брови і попросив стакани. Коли Василь повідомив, що у нього в хаті нема горілки, всі тільки заусміхалися. Один налив у три стакани. І всі дружно випили. А потім настало гірке розчарування.
– Що це таке? – скривився один із гостей.
– А де моя родичка померла. Наказала обмити її, а воду вилити на її могилу тільки через місяць. Я вирішив про це нікому не розповідати. Тільки одному Петрові розказав. А тепер про це знаєте і ви.
Здоровенні чолов’яги ледь не втратили свідомість. Вони одразу ж вибігли із хати. Аж за ними закрилося. Не знати, чи розказали вони про це Петрові, але більше у нашому селі міліція не виявляла себе. Хоч Петро і намагається стражів закону закликати до порядку, суне носа у кожен двір, але вони на його плітки не ведуться.
Світлана ПОП, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
