АНОНС. Всі кажуть: коли настає клінічна смерть – ти підносишся вгору
Коли я її пережила, мені здавалося, що в мене хтось кинув кілька тон заліза і мене жахливо тягне вниз
Я й зараз не можу забути ту лікарняну стелю. Мені здавалося, що я знаю всі тріщинки і що можу їх відтворити по пам’яті. Потім я почала втрачати свідомість. Всі кажуть: коли настає клінічна смерть – ти підносишся вгору. А мені здавалося, що в мене хтось кинув кілька тонн заліза і мене жахливо тягне вниз, йдеться у листі газеті «Неділя Закарпатські новини».
Я відчувала, ніби хтось хоче мене втримати на поверхні. Але це завдавало ще більшого болю. Бо мене роздирали дві сили. Одна намагалася мене втримати. А інша нещадно тягнула вниз. Я з усіх сил прагнула вчепитися за ту руку, яка мене ще тримала в цьому житті. Не знаю, скільки часу минуло, але коли я розплющила очі, то побачила, що за руку мене тримає чоловік. Віталій дивився на мене безмежно сумними очима. Він, мабуть, знав про моє безнадійне становище. Та згодом я знову провалилася кудись у безодню. А коли отямилася, то зрозуміла, що мені зробили операцію.
Час реабілітації був важким і тернистим. Я з усіх сил почала боротися за життя. І це дало свої результати – настало покращення. Про те, що в мене хворі нирки, я знала давно. Але чомусь намагалася не помічати цього. Одного разу мені так стало погано, що я втратила свідомість. І тоді рідні привезли мене до лікарні. Лікарі розчаровано розводили руками – рятувати мене було вже надто пізно. Уривками я чула розмови про трансплантацію. Але знала, що в нашому становищі це неможливо. Батьки в мене – пенсіонери. Ми з Віталієм виховуємо шестирічного сина. Так, Віталій працює не покладаючи рук. Але цього ледь вистачає, щоб погасити наш кредит на квартиру. А моя зарплатня йде на харчі та одяг. Тож особливо шикувати нам не доводиться.
Я вже подумки підготувала себе до найгіршого. Дуже хвилювалася за рідних. Бо знала, що мої батьки важко б пережили мою втрату. Та й маленького Степанка було дуже шкода. Він був як дві краплі води схожий на мене. Навіть у дитсадочок не хотів ходити – настільки до мене прив’язався. Я брала його з собою на роботу. А коли був у бабусі з дідусем в селі, він дуже за мною сумував.
У лікарню його не приводили – мабуть, щоб не травмувати його психіку. Не зрозумів би він, чому мама його не бере на руки, не хоче з ним розмовляти. Йому страшно було б побачити маму такою безпомічною. Коли мене привезли із операційної, я дуже здивувалася. Чомусь згадала розмови про трансплантацію. Бо мені сказали, що мені пересадили нирку.
– Це ж безбожно дорога річ! – у відчаї закричала я.
Чим же закінчилась ця вражаюча історія?
Про це та багато-багато іншого читайте у свіжому номері газети «Неділя Закарпатські новини».
Купуйте свіжий номер газети «Неділя Закарпатські новини» у кіосках або передплачуйте на своїй пошті!
У продажу із 10 серпня.
