Тато торту «Ужгород» розповів про свій солодкий рай
Валентин Штефаньо про наполегливість, як ділитися щастям, та про те, що гарні оцінки в школі не завжди приводять до успіху в житті
Газета «Неділя Закарпатські новини» започатковує нову рубрику «Я#успіх», де будемо знайомити закарпатців із людьми, які досягли в житті успіху і можуть поділитися досвідом, які здатні надихати інших, вміють долати труднощі і втілювати в життя вражаючі ідеї, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Починаємо серію публікацій із розповіді про відомого кондитера Валентина Штефаньо.
Уже 8 років Ужгород уявити без торту «Ужгород» практично неможливо. Це бренд, відомий не тільки закарпатцям, але кожному, хто хоча б раз побував у нашому краї або скуштував кондитерський шедевр, привезений зі столиці Закарпаття рідними, друзями, знайомими. І автором цього дива є ужгородець Валентин Штефаньо, який придумав разом із сестрою Валентиною унікальний рецепт, завдяки якому і народився торт.
Мрію виношував із трьох років
Із Валентином ми знайомі давно. Раніше він розповідав про себе багато цікавого, ділився знаннями, досвідом, мріями. Тож цього разу, попередньо домовившись по телефону, зустрічаємось у його кондитерському домі Valentin & Valentina Shtefanyo.
Здавалося б, людина, ім’я якої у стількох на вустах, повинна бути «понтовою», адже пишатись дійсно має чим. Але Валентин скромно сидів на лавиці перед закладом і пив ароматну каву. Біля нього лежав ранець, у руці був телефон. Тим часом до закладу увійшла група туристів. Вони подивились і пройшли повз нього, навіть гадки не маючи, хто це.
А далі почалося найцікавіше. На пропозицію зробити кілька фотографій Валентин відразу погодився, але пішов переодягнутись. Коли ми почали фотосесію, туристи, які вже встигли купити торт «Ужгород», аж відкрили роти. Лише тоді вони зрозуміли, що перед ними – сам автор однієї з родзинок столиці Закарпаття. Наввипередки четверо жінок почали і собі фотографувати кондитера разом з персоналом. Вони дуже раділи, що їм поталанило побачити майстра на власні очі.
А ми почали розмову з того, чому Валентин вирішив робити тістечка, чому пристрасть до кондитерського мистецтва виявилася у них із Валентиною в обох і як вдалося дитячу мрію зробити реальністю.
«Сестра старша за мене на 10 років. У нас із нею було голодне у плані солодощів дитинство. Так трапилося, що свого часу батьки, як і багато закарпатських родин, поїхали в Тюменську область (Росія), за комсомольською путівкою, щоб заробити трохи грошей. Там на новобудові потрібні були працівники. Батько працював інженером, мама – кранівницею, дуже вправною – вміла працювати на всіх можливих видах кранів. Ми, діти, звісно ж були з ними. Тоді мені було три – три з половиною роки. Саме тоді й захотілося елементарно чогось смачного й солодкого, – почав розповідь Валентин. – Тож я пообіцяв собі, що буду працювати там, де цього добра буде багато. При цьому не думав, ким саме, головне – щоб солодощів було достатньо. Так само і з сестрою. Мама робила на «Турбогазі» у три зміни, батько вдень працював, уночі робив проекти. На нас часу у дорослих не вистачало. Ми повернулися в Ужгород, коли мені було 3,5-4 роки. Причиною послужило те, що я, побачивши сосну, спитав маму, коли на цьому дереві вже виростуть яблука. Мама не витримала. Літа там взагалі не було, як і фруктів. Тож мама вирішила, що так діти рости не повинні. Це було емоційне рішення. А батько ще на певний час залишився».
Ужгородський кондитер пригадав ще один цікавий випадок, коли побачивши у сусідського хлопчика яблуко, так захотів його з’їсти, що за звичний для Закарпаття фрукт віддав йому власний новенький самокат. Хоч потім мати самокат повернула, пояснивши все батькам сусіда, але сам факт того, що син мріє про те, чого вдома вдосталь став ще одним стимулом для повернення додому.
От так на світ і з’явилася мрія про солодкий рай, якій судилося втілитися в життя хоч і не одразу, але яка стала могутнім поштовхом для того, що нині Ужгород має кондитера, яким може пишатися.
Уміння малювати – найбільше з того, що вдалося винести зі школи
Сьогодні все більше оприлюднюється правди про впливових людей і відкриваються цікаві факти з їхньої біографії, зокрема, стає відомо, що ні шкільні знання з багатьох дисциплін, ні оцінки на їхній успіх не вплинули, тобто шлях до процвітання у них побудований не за формулою «добре вчишся – станеш відомим», а зовсім за іншим принципом, де головне – постійний саморозвиток, вдосконалення у тій сфері, яка є цікавою. Тож ми поцікавилися і в Валентина Штефаня, які знання, отримані у школі, йому стали у нагоді в дорослому житті.
«Дещо таки згодилося. Хоча своїми оцінками у школі я пишатися не можу. Але я вчився на стільки, на скільки мені це було потрібно. Певно, вже в тому віці це зумів для себе вирішити. Свою ціль мав уже тоді. Але малювання мені дуже подобалося завжди. Я гарно малював, – зізнався він. – Коли був вільний час, завжди щось перемальовував. Також у житті багато мені дали фізика та геометрія. Фізика як елемент інженерії мені була дуже цікавою. Вона мені дійсно допомагає в роботі. З геометрії формули не вчив ніколи, та завдяки логіці міг вирішити будь-яку задачу. Пам’ятаю, треба було намалювати правильний овал. Вийшов до дошки і дуже довго це робив, але врешті вийшло ідеально. При цьому формулу не знав. Із біології нам треба було багато малювати в зошитах, тож це мені допомагало, адже зошит нагадував суперальбом. Також любив музику. Сестра грала на фортепіано, закінчила музичну школу. Я нот не знав, але коли знав мелодію, відтворював її методом слуху… Достатньо було 5-10 хвилин, аби її підібрати».
Кумирів та ідолів закарпатський кондитер ніколи не мав, але його завжди захоплював Майкл Джексон, який всього в житті домігся завдяки наполегливості. Саме через це у 2009 році він зробив 43-кілограмовий шоколадний портрет співака до річниці його смерті.
«Я для себе від Джексона багато що взяв. Він починав свою діяльність зовсім невідомим, практично не мав дитинства, багато працював. А королем музики став саме завдяки власній настирливості та тому, що ніколи не пасував перед труднощами. Чим не приклад для багатьох із нас?» – зазначив Валентин.
На створення шедевральних шоколадних скульптур ужгородця, за його словами, надихає не щось конкретно, а саме життя. При цьому Валентин Штефаньо завжди вражає своїми роботами.
Пригадаймо хоча б весільну сукню з тістечок його дружини.
«До останнього моменту всі думали тоді, що я жартую, – усміхається автор їстівного вбрання. – Насправді я робив дві сукні. Перша була трохи технічно непродуманою і не вдалася. Її можна було одягнути хвилин на 10-15 – і вона ламалася. Тож вирішив робити по-іншому. Витратив приблизно місяць, але ця спроба була вдалою».
Загалом подібних мистецьких витворів у митця-кондитера стільки, що він навіть сам збився з рахунку. І щоразу йому вдавалося реалізувати ідею саме завдяки наполегливості, дякуючи тому, що він не здавався.
На запитання, яка з солодких скульптур давалася найважче, Валентин відповів, що її він ще не зробив, бо, за його словами, немає межі людському вдосконаленню, але та, з якою він тренувався на чемпіонаті світу з кондитерського мистецтва у французькому Мундіалі, давалася дійсно непросто, бо робота була надзвичайно відповідальною, до того ж представити треба було аж три скульптури – з цукрової мастики, з карамелі та шоколаду.
Чому щастям треба ділитися
Валентин Штефаньо дуже любить дітей. У нього самого їх двоє – Ванеса народилася у 2007 році, а Вінсент – у 2017. Однак чужих дітей, як кажуть, не буває, тож відомий ужгородець також частує солодощами, проводить різні благодійні акції для обездолених та хворих малюків.
«Я вважаю, що мені пощастило набагато більше, ніж тим дітям. А щастям треба ділитися», – наголошує він. – Хоча щастя є поняттям досить відносним. Та чим більше довкола нас буде щасливих людей, тим цей світ буде кращим.
Утім не все у Валентина складається гладко. Нещодавно він потрапив у дуже прикру ситуацію з тортом «Ужгород».
«У 2009 році, коли я почав працювати з колишніми партнерами, мені надали в користування обладнання і приміщення, в якому я виготовляв продукцію під своїм брендом. Та потім мене вирішили посунути і заробляти більше грошей, тобто не віддавати мені відсотки, заробляти самими. Крім того, на їхню думку, торгова марка «Штефаньо» належить їм. Але не тільки вона, а все, що було напрацьовано мною за всі роки, коли я працював у їхньому приміщенні. Якщо провести алегорію, то виходить приблизно так. Письменник зняв кімнату, в якій є ліжко, письмовий стіл, лампа, санвузол. Він там написав твір, який став відомим. Тож одного разу, коли та кімната йому стала замаленькою і він вирішив змінити її на іншу, власник заявив, що виступає як співавтор його творів, бо він їх створив у його приміщенні. Це, звісно, абсурд, але так виходить і в цій ситуації», – розповів кондитер.
Тож колишні партнери навіть подали на нього позовну заяву до суду через те, що торт «Ужгород» нібито належить їм. Утім Валентин переконаний, що правду відстояти зможе. Та й його торт усі можуть впізнати. На ньому з 2011 році один штрих-код, він ніколи не змінювався, вказано торгову марку Valentin&Valentina Shtefanjo, а також номер телефону самого автора.
«Для мене важливо, аби торт «Ужгород» був смачним, аби він і надалі залишався візитівкою нашого міста, щоб про наш Ужгород говорили з любов’ю», – запевнив кондитер.
І хоч Валентин Штефаньо міг би бути так само успішним кондитером у будь-якій країні світу, у тій же Франції, приємно, що він залишається патріотом рідного Ужгорода.
«Людина має шукати місце під сонцем там, де може принести користь. Я справді міг би залишитися у Франції. Але там країна дуже розвинена, населенню мало що ще потрібно. А тут я можу бути людям більш корисним, зробити для Ужгорода значно більше. І дуже тішить, що останнім часом у нас почало відкриватися більше кондитерських, закарпатці пізнають більше смаків», – наголосив він.
Крім того, у нього ще багато творчих планів, наприклад, хоче відкрити кондитерську школу.
«Школа могла запрацювати вже. Але через неприємності з колишніми партнерами все затягнулося, мені треба було займатися виробництвом. На Петефі потрібно було підготувати приміщення та й вітрину тут, на Духновича, наповнювати товаром», – зізнався він.
Щодо того, які риси в собі потрібно виховати, аби досягти в житті бажаного, Валентин Штефаньо зауважив, що передусім потрібно любити свою професію, а також дуже багато працювати.
«Практичних навиків можна досягти, навіть досягти успіху. Але якщо людина не любить те, чим займається, то такою справою краще не займатися. Лише через матеріальну користь якусь роботу виконувати не варто. Бо щастя це не принесе», – запевнив кондитер.
А ще він порадив бути наполегливим, навіть впертим, ризикувати, вірити в те, чого хочеться досягнути, більше слухати не свій розум, а власне серце.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
