Про загрози і стіни. Хто зомбує закарпатців?
Кожна проблема має шанс бути вирішеною тільки після того, як її озвучили. І ще: перш ніж рухатися вперед, треба визначити, де стоїш, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Для нинішньої розмови виберемо тільки кілька з них, тобто з проблем. І почнемо з нашої інтелігенції. Чи має вона, та і вся інтелігенція України, певні психологічні комплекси при зустрічах із чужими культурами? Для більш докладного вивчення питання розділимо чужі культури на ліберальні західні та агресивні східні. Для традиційної християнської моралі західної частини нашої великої Батьківщини загрозою є все, що впливає на свідомість і руйнує традиції, розвінчує, порушує звичний порядок (звичаї), ставить перед вибором, змушує самому приймати рішення, викликає стурбованість, нав’язує чужу думку, порушує свободу та внутрішню рівновагу…
Те саме сприймається як загроза і у східній частині України, з єдиною тільки різницею – мораль там у переважній більшості совкова, радянська, комуністично-стадна, інфантильна… Ця пошесть, ця епідемія у великій мірі поширилася і у нас, але спостерігається вона більше у побуті, ніж у інших сферах діяльності. Про причини сьогодні говорити не будемо, але маємо на увазі, що ментальне коріння нації більшої частини Батьківщини порубане, виморене, переплетене та постріляне окупаційними режимами російсько-імперсько-радянської імперії чи сусідніх нам Угорщини та Польщі.
Єдина зовнішня загроза у культурно-інтелектуальному плані, яка об’єднує усіх українців на сьогоднішній день – це популяризація ЛГБТ. Ніхто не може сприймати їхні паради як маскарад, як бажання компенсувати свою нереалізованість, як прагнення побачити, що ти не один такий тощо. Тільки незначна частина суспільства ставиться до учасників прайдів зі співчуттям, більшість – засуджує. Одні засуджують, бо це засуджує Біблія, інші – бо вони ще живуть у совіцькому союзі, де сексу не було взагалі. І тільки крихітна частина суспільства розуміє, що через мізерний відсоток людей із нетрадиційною сексуальною орієнтацією ніякої загрози нести вони не можуть у принципі. За великим рахунком, проведення подібних заходів у Києві є провокацією. Захід, тобто Європа, ліберально стимулює українську владу та народ до мислення, до толерантності, до руйнації нав’язаного комуністами міфу, що всі люди однакові, що всі ми є гвинтиками якоїсь великої системи. Агресивна московщина натомість гібридними методами отримує з цієї ситуації дві вигоди. Перша: маніпулюючи свідомістю українців через проросійські телеканали, а їх у нас більшість, підмінює поняття. Тривалий період часу в нашому інформаційному просторі повідомлень про парад ЛГБТ було у десятки разів більше, ніж повідомлень з фронту. Увагу громадян відволікли, переключили, перенаправили по хибному шляху. На цей час загрозою була не російська армія, яка вбиває наших воїнів, наших захисників і ангелів-охоронців, а бідні, політично несвідомі люди, яких навіть під час параду певні політичні монстри та маніяки використали нетрадиційно. І друга вигода окупантів: вони яскраво, із використанням усіх пропагандистських можливостей показали своїм громадянам, що в Україні всі підо…аси. А частині зазомбованих українців продемонстрували: ось які цінності несе вам Європа.
На прикладі ЛГБТ я проілюстрував, наскільки і які ми маємо комплекси при зустрічах з чужими культурами. Сприйняття поняття «чужий-свій» лежить у площині психіки та підсвідомого індивіда. Завдання інтелігенції у тому, щоб позначити, означити, назвати, помітити своє і чуже. Зробити маркування.
Тут ми дійшли до справді важливої проблеми. Виявляється, що існує стіна, яка твердо відділяє творчі групи інтелігенції від широких кіл громадськості. Це дійсно так. Мало того – існують стіни, які відділяють творчі групи одну від одної. Хто побудував ті стіни? Кому вони вигідні? Як їх зруйнувати? Ось питання, на які має дати відповідь творча еліта України, що мешкає в Ужгороді, Мукачеві чи Хусті.
За приклад можна взяти тисячі подій, що відбувалися в області протягом кількох років. Презентації, концерти закарпатських співаків, усілякі майстер-класи, вистави рідних театрів тощо. Хто їх відвідує? Для кого вони робляться? Кому адресовані? Чому люди не приходять? Чому їх так важко витягнути з хати? Чи рівень організації цих заходів бажає бути кращим? Чи причина у тому, що люди змінилися, а формат наших акцій залишився старим? Адже мистецтво, на відміну від політиків, не дурить людей. У чому причина цієї глобальної байдужості наших земляків до всього живого?
Може, ми всі стали пасивними споживачами, членами диванних сотень, створіннями, підготовленими до зомбування, до поглинання готових істин із телевізора? Може, ми відвикли думати і приймати самостійні рішення? А може ми стали теоретиками, елітою у своїх власних очах, такими собі нарцисами, які милуються красою власних-чужих переконань? Може ми настільки виснажуємося на роботі, що сил нема кудись іти і когось слухати? Чи держава спеціально створює нам такі умови життя, щоб ми перетворювалися на тупе бидло, готове голосувати за того, за кого скажуть і терпіти всіх, хто сяде на наші голови?
Сподіваюся, хтось озветься і викладе тут свою точку зору. Тут можна буде поговорити і про «громадянську розбалансованість та розкладеність міста», і про «смерть «Просвіти», і про багато чого іншого…
Чи ми знову констатуємо, що культура не розвивається, бо зовнішні загрози перешкоджають її поступу? І опустимо руки…
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
