Чому Бог посилає нам людей і допомагає через них
Сьогодні я отримала подарунок від людей, які живуть в іншій країні і яких я могла й не знати. Просто одного дня я шукала куточок на Землі, куди би могла безпроблемно дістатися і побути біля води. «Google в поміч» – як тепер кажуть, бо куди ми без нього. І, ось я вже впізнаю карооких донечок та внучок власників будиночка, який потопає у квітах. За день до того, як їх бачила лише на світлинах в мережі, й поняття не мала, ким вони виявляться насправді. Шукаючи потрібну адресу, я перепитувала перехожих, які намагались зацікавити своїми житловими пропозиціями, на які я не погодилась, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Мою близьку людину в складних життєвих обставинах підтримує друг, з яким ще кілька місяців тому вони знались лише заочно. Це я до того: чи ви думаєте, що наші зустрічі є випадковими? Хтось недавно мені сказав, що Бог посилає нам людей і допомагає через них. Ви скажете, що, на жаль, знаєте безліч історій, коли було важко, а друзі губились. Але пригадайте: правда ж, несподівано хтось відіграв у той момент важливу роль, навіть якщо й опосередковано? Часто це не ті, на кого ми розраховували. Давайте подивимось на це з оптимістичної сторони: ми станемо сильнішими, мудрішими, пройшовши через цей досвід, пізнаємо нових людей, завдяки яким також чогось навчимось. Будь-які міжлюдські стосунки є цінними, якщо ми щось через них пізнали. Навіть якщо вони на відстані, недовготривалі. Нехай це буде одна розмова, яка змінить щось у вашому світогляді, згадка про книжку, яку ви потім прочитаєте і яка буде знаковою для вас. Чи навіть музика, яку будете слухати нон-стоп у своїх навушниках під час прогулянки.
Допомога приходить через несподіваних людей, зустрічі бувають невидковими випадковостями. Завжди було цікаво, чому в класі, в групі, в туристичній мандрівці ми стаємо ближчими з одними людьми, а з іншими – ні, чому зрештою опиняємось саме в тому місці, в той час? Інколи навіть випадковий допис у мережі може вплинути на нас, ми його побачимо вчасно для себе. Восени минулого року презентував свій фільм «Моя війна: два життя Василя Сліпака» досвідчений білоруський тележурналіст Леонід Канфер, який тепер живе в Києві. Він справив на мене велике враження, бо був гранично відвертим, в ньому автор називав речі своїми іменами. До речі, його можна переглянути в мережі у вільному доступі, а з’явився він там, здається, тоді, коли режисер вже знав одну приголомшливу для себе новину, яка змінила його життя. Важка хвороба розділила його на до і після, та він вирішив, що це – новий початок. Саме про це знімає нову стрічку, хоч я впевнена, що там буде дуже багато про що, з глибокими змістами. Я читаю його дописи і вчуся жити. І розумію, що того жовтневого дня я невипадково прийшла в кінотеатр. Як і вчуся від приятельки, з якою ми не є близькими, тобто ми мало що знаємо про особисте життя одна одної, але ми обмінюємось поштовими листівками і мені приємно отримувати ці барвисті знаки уваги і бачити, як вона вільно змінює місця свого перебування, творячи всюди затишок, і поливає вазони. І я радію цим невипадково-випадковим знайомствам!
Анастасія КАНАРСЬКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
