Те, що пережив 14-річний закарпатець, вистачило б на 10 життів
Ігор лежав на лікарняному ліжку і дивився на стелю. Йому саме зробили 23-тю за рахунком операцію.
У свої 14 років він пережив стільки, що вистачило б на 10 життів, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
«Як почуваєшся, любий?», – питала в нього висока трохи повнувата жінка у білому халаті.
«Добре, мамо», – відповів хлопець і серце його стиснулося від болю.
Він пригадав ті страшні дні, коли після пожежі один лежав на брудному, збитому з дощок дивані, на немитій роками білизні і не міг поворухнутися. Тоді його боліло все тіло і він мовчки чекав власної смерті.
Так, Ігор дійсно думав, що невдовзі помре і матері, у якої крім нього було ще двоє синів стане легше.
Чомусь до нього ніколи не підходили ні старший за нього на 11 років Василь, ні на 4 роки старший Юрій. Мати завжди була п’яною. Брати випрошували милостиню на вулицях Мукачева і на якісь собі харчі заробляли. Ігорю ж скоринка хліба перепадала раз на кілька діб.
«Може, водички хочеш?», – лагідним голосом перебила його спогади та ж жінка.
«Ні, матусю! Усе гаразд»,- тихо прошепотів Ігор.
Світлана Конар не була хлопчику матір’ю. Вона – медсестра Вільшанського дитбудинку, де останні шість років мешкав Ігор Лакатош.
Хлопчик народився у бідній ромській родині на околиці Мукачева. Свого батька він ніколи не бачив. Усіх дітей мати народила від різних чоловіків. За ними зовсім не доглядала. Весь час проводила з пляшкою в руках. У хаті не було ні опалення, ні світла. Тож грілися грубкою. І якось через необачне поводження з вогнем оселя загорілася. Вдома тоді був тільки Ігор. Пожежників викликали сусіди. На той час більша частина тіла хлопчика вже обгоріла. Проте вогнеборці пішли, а п’яна жінка так і не викликала до сина «Швидку», не показала його лікарям. Поклала на ліжко і зайнялася своїми справами. Так він і пролежав у антисанітарії, терплячи нечувані страждання кілька років. Ніколи ніхто його не мив, зуби не чистив, через що усі вони погнили. Більше того, частина з них загноїлася і хлопець уже не міг навіть їсти. У туалет хлопчик ходив під себе. Без знеболювальних, без перев’язок, без компресів, без жодних ліків, навіть без материнського догляду він самотужки боровся за кожний прожитий день. Від нестерпного болю дитина весь час притискала свою ліву руку до живота, тож вона й приросла до тулуба, адже місцями на тілі хлопчика не було навіть шкіри, виднілося закривавлене м’ясо. А жахливі опікові рубці на внутрішній поверхні ліктів і колін знерухомили Ігоря.
Про хлопчика працівники соціальних служб дізналися випадково. Через бездоглядність старших дітей їх викликали сусіди. Тоді чиновники були шокованими, як взагалі малюк вижив і в якому стані він перебував.
Ніби маленьке, загнане в глухий кут вовченя, він зі страхом поглядав на чужих людей. Говорити не міг, за чотири роки в нього атрофувалися м’язи і він майже не рухався, з’їдав близько 150 грамів їжі.
Як пізніше розповів директор Вільшанського дитбудинку Богдан Кикина, кормили хлопця через зонд. Пізніше він замочував хліб у молоці і так ковтав його.
Тож Ігоря негайно забрали до Мукачівської дитячої лікарні. Але тамтешні медики допомогти йому не змогли. Казали, що занадто пізно, розводили руками і наголошували, що дитина залишиться прикутою до ліжка.
Ігоря Лакатоша після лікарні до неблагополучної родини не повернули. У 2011 році він оселився в сиротинці для дітей із фізичними та розумовими вадами, хоча був розумним хлопчиком, але через недогляд відставав у розвитку.
Хто знає, як би склалося життя хлопчика, якби очільник закладу твердо не вирішив поставити нового вихованця на ноги. Він полюбив Ігоря, як власного сина. Та і хлопчик не називав пана Богдана інакше, ніж татом.
Батьківської ласки він не мав ніколи, тому горнувся до чоловіка, як до рідного.
Саме директор дитбудинку і почав шукати лікарів, які б взялись виходжувати хлопчика, який у вісім років важив усього дев’ять кілограмів, як однорічна дитина.
Оскільки інтернат співпрацює з багатьма закордонними організаціями, до закладу систематично приїжджають фахівці з різних держав, пан Богдан почав показувати їм вихованця з надією, що хтось щось порадить, однак суми, які вони озвучували за реабілітацію в Європі виявлялися захмарними. Тільки для початкового етапу потрібно було щонайменше 100-120 тисяч євро. Зібрати такі кошти Богдан Кикина не міг.
Та якось він прочитав у газеті, що у Львові є хірург, який врятував Настю Овчар, яка у п’ятирічному віці винесла з палаючого будинку дворічну сестричку, через що 80 відсотків її шкіри обгоріло. Вирішив його розшукати, проконсультуватись. Тому поїхав до Львівського опікового центру.
А там познайомився з хірургом, головним лікарем центру Василем Савчиним, який погодився оперувати Ігоря і водночас зв’язався з американськими колегами, щоб відправити хлопця до них. За кошти благодійників з Чехії, Швейцарії та Німеччини, які оплатили авіапереліт, спеціальним літаком маленького закарпатця відправили до американського професора Геннадія Фузайлова в одну з кращих клінік США — «Шрайнерс Госпіталь». Перша операція з відділення руки від тіла тривала цілих 17 годин.
Уже шість років Ігор періодичного лікується в Бостоні. Крім української опанував англійську і частково іспанську.
Дивно, але за весь цей час мати жодного разу не навідалася до дитбудинку, не зателефонувала, не поцікавилася здоров’ям сина. Більше того, говорити про неї хлопчик не хоче, видно на рівні підсвідомості все ще залишився або страх перед нею, або образа за пережите. Лише стверджує, що пам’ятає, як вона його била.
Після розголосу трагедії з Ігорем проти неї порушили карну справу за злісне невиконання зобов’язань по догляду за дитиною і засудили до трьох років умовного покарання, а також позбавили батьківських прав відносно двох синів (старший на той час був уже повнолітнім).
«Мамо, я тебе дуже люблю», – шепотів хлопчик Світлані Конар.
Жінка поцілувала хлопчика в чоло.
«Я щасливий!», – із іскорками в очах усміхався він.
Незважаючи на пережите хлопчик не здався, не зламався, навчився гарно малювати, робити картини з бісеру і мріє стати лікарем.
Хоч попереду в нього ще близько 20 операцій, та Ігор Лакатош вірить, що все в нього буде добре.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
