Закарпатська фейсбучна журналістика: мочимо, всіх перемочимо
Як розумна людина, яка вчилася в університеті, може сприймати інформацію з соцмережі за чисту монету?
Не секрет, що зараз почалася підготовка до виборів, активізувалися політики і вони формують собі штаби на місцях і активісти їм дуже підходять, адже вони вміють переконати інших, згрупувати довкола себе багатьох. Але за будь-яку роботу потрібно платити, бо рано чи пізно ентузіазм закінчується в будь-кого. Тож у майбутньому в Ужгороді та і в інших містах області пройде не одна акція і при цьому використовуватимуть декого з відомих нам нині активістів, які маніпулюватимуть думками довірливих закарпатців. Хоча часто самі активісти про це навіть можуть не здогадуватися, просто підхоплюючи провокаційні і неперевірені заяви в Інтернеті.
Зараз у Фейсбуці всіляко намагаються висловити свою позицію окремі писаки. Проте роблять вони це не на офіційних ресурсах, не в газетах, на телебаченні, а на власних сторінках. При цьому публікації в основному спрямовані на негатив, на обливання брудом інших, у тому числі – колег, які мають інші переконання.
Виходить, що мати власну думку, яка відрізняється від їхньої – це вже непрофесійність, а писати в Інтернеті, який є найбільшим звалищем фейків, недостовірної інформації та словесного сміття – це висока фаховість. Так чому ж якщо вони вже такі професіонали і оточують себе регаліями, виставляють інформацію лише на своїх сторінках. Невже Інтернет – єдине місце, де залишилося писати?
Звісно, в газетах, на телебаченні такі публікації не проходять, як і на рахунок звернень до правоохоронних органів, де потрібно не висловлювати власні припущення, але й пред’явити документальні докази та нести відповідальність за свої слова.
А в соцмережах ніхто не вимагає публічних пояснень і фактично можна писати будь що, що лише дозволяє бурхлива уява…
Тож можна сміливо маніпулювати думками людей і не треба особливо напрягатися, аби зробити нормальний повноцінний матеріал. Можна обмежитися короткими тезами зі звинуваченням когось у чомусь. Запис неодмінно полайкають друзі, дехто навіть перепостить і можливо з’явиться декілька коментарів, на які можна з ейфорією відповідати. От і заняття вистачить на кілька днів. А далі можна знову написати кілька речень, зробити скрін якогось сайту і обсмоктувати нову новину, чекаючи схвалення знайомих та незнайомих людей.
Але чи можна довіряти Інтернету? Що найчастіше хочуть бачити там користувачі соцмереж? На першому місці – ігри та розваги. Крім того, рецепти, поради психологів про стосунки та виховання дітей, життя відомих особистостей. Із цього списку під перелік запитів підпадають лише окремі наші політики, оскільки вони є відомими і їхнє життя завжди цікаве іншим. А найбільше – опонентам.
Саме вони й потім починають завдяки зливу в мережу різного негативу будувати собі позитивний імідж. Але все в житті повертається, обов’язково. Існує неписаний закон бумерангу, який спрацьовує завжди.
Чому багато хто з активістів не каже в очі владі те, що думає, не йде на зустрічі, а щоб висловити думку прикривається аватарками та ніками і робить розумний вигляд лише по той бік монітору.
Ніхто ні в якому разі не намагається захистити жодного з закарпатських чиновників чи політиків. Роботу жодного з них не можна назвати ідеальною, прогріхи є абсолютно у кожного. Але кричати про це поза очі, досить нечесно.
Крім того, порожні балачки потрібно підкріплювати фактами. Інакше це звучить голослівно. Звичайно, можна сказати, що пошуками доказів винуватості чи невинуватості мають займатися правоохоронні органи. Насправді це так і є. Але поліції, прокуратурі та суду зараз багато хто не довіряє. І вони часом справді дають для цього серйозні підстави, а часом просто комусь не подобається те, що вони роблять, кого затримують, кого звинувачують, які виносять вироки.
Тож тоді Фейсбук стає майданчиком для публічних дебатів.
Повний матеріал читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини» від 14 вересня.