Що спільного має Кобзон із Закарпаттям. Від любові до…

Епоха помирає тільки тоді, коли відходять у минуле її символи. Можна не погоджуватися з цим постулатом, але без живих символів будь-яке явище перетворюється із процесу на факт історії. Із дійства – на фарс, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Нині я буду ділитися думками про Йосипа Кобзона, одного з символів соціалізму, постсоціалізму та посткомунізму, одного з улюбленців тієї старої системи, яка провела його дорогою від «всенародної любові» у часи не такі вже і далекі до… Буду розмірковувати про його шлях і його смерть. Здається, що він помер уже давно, ще років двадцять тому, а не кілька днів тому, як про це повідомили у новинах. Але спочатку скажу про інше.

Міф про єдиний радянський народ творився всіма доступними, у тому числі і нелюдськими методами. Керівництво радянсько-московської імперії, яке складалося з представників різних національностей, але домінували у ньому чомусь євреї з чітко визначеною проросійською орієнтацією, не нехтувало жодною можливістю утвердити диктатуру партії (пролетаріату) на одній шостій частині світу. Найсправедливіше суспільство будувалося не тільки з допомогою батога і пряника – винахідливі прислужники царя-батюшки придумали ще безліч методів для того, щоб вільну людини перетворити на безхребетного раба.

• Чому Бог посилає нам людей і допомагає через них

Але всі методи їхньої роботи були спрямовані на те, щоб позбавити народи коріння. Змінити історію, вкрасти перемоги, позбавити лідерів і забрати мрію – ось основні завдання, які ставилися перед вищими ешелонами влади щодо неросійських народів. Секретарі райкомів і партійних організацій колгоспів, звичайно, про це не знали. Та й нагорі знали не всі. Багато з них були чесними і добросовісно виконували свою маленьку роботу по знищенню своєї нації.

Отже, розглянемо методи нищення нашої української нації комуністичною імперською Росією у часи існування совітів. Перше – фізичне винищення українців. Голодомор, репресії, знищення політичної, адміністративної, військової, інтелектуальної, наукової, господарської, творчої еліти було покликане обезголовити націю і перетворити її на народець, з якого можна знущатися і обзивати різними образливими словечками. Цитатою на підтвердження сказаного можуть бути слова маршала Жукова про те, що чим більше українців ми (радянська армія) втопимо при форсуванні Дніпра, тим менше потрібно буде вагонів, щоб відправляти їх потім у Сибір. Друге – фізіологічне нищення нації. Велике переселення народів, вивіз цілих населених пунктів у Казахстан та на північ Росії, заселення злочинцями південного сходу України, БАМкнута інтернаціоналізація та інші проекти сприяли тому, що почали створюватися мішані шлюби, у яких діти виховувалися вихолощеними інтернаціоналістами і агресивними космополітами. Третє – педагогічне селекціонування. Виховання в школах спрямовувалося на позбавлення українців перспективи – тільки російська мова культивувалася та підтримувалася, натомість українська поступово витіснялася із усіх сфер діяльності. Учителі російської мови та літератури мали надбавку до зарплати у 15%, та і класи для вивчення цих предметів ділилися, що було генеральною лінією компартії ціленапрямлено для матеріального заохочення манкуртів. Четверте – психологічна кастрація. Формування меншовартісності українців вело до неспроможності її представників зробити щось позитивне у націєтворчих процесах. До цого додавалася ще й психологічна інертність. Бо коли за тебе вирішують геть усе, ти навіть не намагаєшся зробити щось самостійно. П’яте – ідеологічна дебілізація суспільства. Позбавлення народу можливості самостійно мислити спонукало вироблення навичок споживати усе готове. А якщо людина не мислить – вона деградує. Шосте – створення образу ворога поза межами імперії. Дезорієнтація масової свідомості дозволяла владі убезпечити себе і скерувати гнів народу на штучно створену загрозу. Сьоме, восьме, соте і тисячне – ліплення багатобарвного привабливого пряника із лайна. Безкоштовні освіта та медицина, соціальний захист, профспілкові путівки на море, фестивалі та концерти – видовища, покликані утвердити обдурені народи у думці, що саме вони йдуть правильним шляхом. З піснею – до перемоги.

Отут ми і дійшли нарешті до Йосипа Кобзона – народного артиста усіх народів, почесного громадянина ресторану «Сєпар», власника прижиттєвого пам’ятника у столиці маріонеткового режимного утворення, одного із перших радянських мільйонерів, який неофіційно керував усім богемним життям імперії та визначав, хто має право стати зіркою радянської естради.

На прикладі цього талановитого чоловіка можна проаналізувати сутність режиму новітньої російської імперії. Єврей, який народився і виріс в Україні, який досягнув висот слави в інтернаціональному конгломератному суспільстві, який заробив капітал у країні, де не було багатих, заробив на виконанні ідеологічно правильних комуністично-орієнтованих піснях… Цей чоловік став вірно прислужувати російському окупаційному режимові на рідному йому українському Донбасі… А хіба могло бути інакше?

Саме тому, перш ніж устигли покласти квіти на його могилу, у сторону ще теплого тіла полетіли плювки і прокльони. Хіба дитя міфів та плід селекційної роботи комуністичних антихристів, хіба вірний пес московсько-радянської системи міг очікувати іншого? Хоча для будь-якого породистого пса таке порівняння видалося б образливим. Бо пес має гідність. А артисти, виплекані ідеологією деградації та нівелювання цінностей, були схожими на пристарілого Леоніда Ілліча – анекдотичного Льоньку, який плямкав губами і вішав собі на груди усе, що блищить. Гордий син грузинського народу Вахтанг Кікабідзе відмовився від нагороди російського імператора путлєра, бо вважає його злочинцем. Один із лідерів української нації Василь Шкляр не взяв із рук зрадника і злодія Національну премію, бо не хотів замастити руки брудними грошима. А Йосип Давидович брав усе. Йому кидали під ноги шматок м’яса, а він ставав на чотири лапи і підбирав, вилизуючи підлогу, ноги і кисті рук того, хто кинув… І не тільки кисті. Хоча нічого йому в цьому житті не бракувало. Крім простої звичайної людської гідності.

Коли весь світ уже усвідомив, що Сталін і Гітлер були однаковими монстрами, що Німеччина і Радянський Союз мають нести однакову відповідальність за другу світову війну, що нацисти і комуністи – це дві половини одного цілого… Коли цивілізовані країни підтримали Україну, Прибалтику та представників інших поневолених Росією народів у їхньому прагненні бути вільними, знати і говорити правду про ту війну… Кобзон цього не чув і не бачив. Він продовжував співати «Дєнь побєди». Що ж… Психологічна кастрація і дебілізація торкнулася не тільки представників нашої нації…

Звичайно, я проти того, щоб людину паплюжити і говорити про неї погане після її смерті. Звичайно, я проти висловлювання радості на могилах будь-кого, навіть наших ворогів. Звичайно, мені не подобаються повідомлення про смерть будь-кого, як про добру новину. Звичайно, я погоджуюся, що Кобзон і Захарченко були ягодами одного поля. Бог їм суддя. Але мені здається, що всі ці звістки про смерть рабів та терористів мали би сприйматися нацією з гідністю. Помер – і мер з ним! А говорити треба про майбутнє. І будувати його, позбавляючись від того зла, яке залишилося нам від імперії, яке прижилося в нас і випиває нашу силу, яке роз’їдає наші душі зсередини. Бо ми – сильні. Бо ми – переможці! І у нас буде свій День Перемоги!

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net