Ужгородський млин виробляв електрику вже тоді, коли Москва ще сиділа у пітьмі
А ще на місці міської ради знаходилась школа та поруч була вулиця алкогольна
Історія Ужгорода дуже цікава і багата на події. Минуле досі приховує багато таємниць, але окремі з них місцеві дослідники поступово розкривають, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Отже, враховуючи, що місто було рясно посноване рукавами Великого та Малого Ужа, населення навчилося використовувати природні блага.
Передусім, встановлювало млини. Один із них на Малому Ужі був дуже потужним, тому й опинився під пильним оком істориків. Зокрема, Іван Гранчак переконує, що звели його у 1796 році року багаті купці.
А Йосип Кобаль у книжці «Ужгород відомий і невідомий» пише про нього так: «Сам млин стояв з часів Другетів навпроти Жупанатського пагорба. Спочатку він працював на воді, але з літа 1891 року почав використовувати і парову енергію. До речі, на ужгородському млині вперше почали виробляти й використовувати електричний струм».
Дуже цікава деталь, адже найбільше борошняне підприємство тогочасного краю фактично й дало поштовх електрифікації міста, було таким собі міні-ГЕС. У ті часи міським головою був Міхай Фінцицький. На посаду його обирали двічі: з 1890-го по 1894-ий роки та з 1904-го по 1916-ий. Тож, на думку дослідників, за його керування і за його ініціативи в Ужгороді й з’явилася електрика та водогін. Офіційною датою появи електричного освітлення в місті вважається 1902 рік, тоді, коли в іншій частині України електрика з’явилася лише після 1917 року.
Ще один історик Петро Сова також згадує про млин, наголошуючи, що на Млинському каналі працювало кілька підприємств, серед яких був не лише млин, але й лісопилка та валяльня, але саме млин у 1890 році міська казна продала приватним особам.
Знаходився млин на одній із частин сучасної вулиці Довженка, яка раніше мала назву Млинської і тягнулася вздовж підніжжя Жупанатського пагорба, включаючи Ракоці, й виходила на Собранецьку.
«Колись ця вуличка вела від мосту через Малий Уж, який ще називали Млиновим каналом. Сама будівля млина, збудованого у ХІХ столітті, ще донедавна стояла позаду кафе «Молочарня». Однак кілька років тому цю цінну пам’ятку промислової культури міська управа розібрала», – запевняє Йосип Кобаль.
Також, за його словами, у 1691 році на Млинській вулиці налічувалося 36 дворогосподарств, де жили лише кріпаки і ремісники, судячи з прізвищ, українського походження.
Цікаво, що мала вулиця й інші назви, зокрема, одна з них була алкогольною.
Як переконує Йосип Кобаль, на тій частині Млинської, яка нині зветься Ракоці, стоїть масивна споруда колишнього пивного заводу, побудованого Ференцом Ракоці ІІ. Щодо дати зведення будівлі одностайної думки немає, найдавнішою прийнято вважати 1631 рік, найпізнішою – 1781.
Мова йде про сучасне «Совине гніздо», у приміщенні якого до 1889 року проіснувала броварня. Тож вулицю з середини ХІХ століття почали називати Пивний дім. Але на території Австро-Угорщини, до складу якої тоді входило Закарпаття, пиво великим попитом не користувалося, люди пили більше вина. Тож і не дивно, що пивний завод поступово почав занепадати. Аж до тих пір, поки його не викупив Ізідор Гуттман. Він відкрив там готель.
«Щоб у готелі було більше гостей, на його внутрішньому подвір’ї Гуттман збудував літній театр, де протягом червня-липня відбувалися театральні вистави. У 1903 році театр згорів. Це спонукало владу збудувати в Ужгороді міський постійно діючий театр», – запевнив історик.
Чим ще була відома Млинська вулиця? Які споруди ми можемо на ній упізнати?
Звичайно ж, альпінарій. І найбільше він сьогодні у нас асоціюється зі штучним озером, водоспадом та скульптурою двом найбільшим художникам краю, засновникам закарпатської школи живопису Йосипу Бокшаю й Адальберту Ерделі. Однак раніше там була зовсім інша пам’ятка.
Ось як це описує її Йосип Кобаль:
«Ще на початку століття, у 1929 році, у верхній частині альпінарію було встановлене погруддя Адольфа Добрянського роботи відомого скульптора міжвоєнного часу Олени Шіналі-Мондич. Воно простояло до 1939 року, коли в ніч з 22 на 23 травня група проугорськи налаштованих містян демонтувала пам’ятник і кинула його в річку Уж».
Частиною вулиці Млинської колись була і площа Поштова. Власне, площею вона тоді ще не була, а лише вузенькою вуличкою, яка тільки з 1932 року отримала назву Поштова.
Цікаво, що на місці Ужгородської міської ради раніше знаходилася керамічна школа, заснована ще в 1883 році, першим викладачем якої був відомий скульптор і художник Янош Петрідес. А от нинішню Пошту було зведено аж у 1932 році чехами під час будівництва кварталу Галагов.
Ось такою колись була вулиця Млинська в Ужгороді.
А на місці старого млина, який десятиліттями стояв пусткою, у 2000-х роках звели офісний комплекс. Тепер він знаходиться на початку вулиці Жупанатської під номером 1.
Іван ДУХНОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
