Що й казати, літо 2018 року було дуже бурхливим, десь навіть скандальним. Хтось із закарпатських політиків програв, хтось виграв, хоча хто саме – покаже тільки майбутнє. Розмірковуючи над хитросплетіннями нинішньої закарпатської політики, врешті-решт повертаєшся до самих витоків, з чого усе починалося. Бо одне чіпляється за інше, аж поки чарівний клубок не розкрутиться до кінця.
Ще у V ст. вони посунули на Балкани, де брали участь у переділі спадщини Східної Римської імперії. Із зміцненням Візантії багато слов’ян повертаються назад у північніші землі, в тому числі і відкочуються на Закарпаття. Археологічно слов’яни з їхньою типовою керамікою фіксуються тут з початку VI ст. Безперечно, це було далеко не одне якесь конкретне плем’я (традиційно в якості такого називаються білі хорвати), а багатоплемінна ветеранська громада укупі з грецькими, тюркськими та іншими жінками, прихопленими із Балкан.
Перші слов’янські поселенці у нашому краї – це були люди, збагачені досвідом поразки, анабазису, тугою за втраченим раєм (довелося ж бо відступити з-над Дунаю, який досі виступає у слов’янському фольклорі таким собі аналогом чотирьох біблійних рік Едему). Та вони несли з собою також і досвід безкомпромісних боїв, коли з кожного злітає машкара і він чітко показує, ким є насправді. Це були люди, які чимало воювали, наїлися того героїзму і кривавої романтики досхочу, то вже стояло їм поперек горла. Зараз вони прагли одного – миру, бодай тимчасового перепочинку. Так прагнути миру здатні тільки ті, хто сповна пізнав, що таке війна. Упродовж усіх наступних віків і аж понині закарпатці з гідною впертістю повторюватимуть усе той же життєвий сценарій. Заробляти, мовляв, треба десь на стороні, у значно багатших краях, привозити звідти навойоване, награбоване, у найгіршому випадку – зароблене власними мозолями, а то й інвалідністю. Заробляти треба десь там, а от жити – тільки тут, у цьому закутку посеред Європи, у цьому прихистку від великих бур, котрі періодично стрясають континент, у цій тихій гавані, звідки молодь хоче будь-що утекти світ за очі, а зрілі люди з неменшим запалом бажають повернутися сюди. Закарпатці: живуть і роблять кар’єру по цілому світові, але брати шлюб і виховувати дітей повертаються під рідні гори. Це унікальна вдача вселенського бродяги, який проте твердо знає, де його дім, живе довгі роки мріями про повернення додому, і що найдивніше – часто таки повертається. Що й казати – це дещо інша ментальність, аніж та, що сформувалася на родючих чорноземах Полтавщини чи на загублених посеред хащ хуторах Полісся. Для тамтешніх українців батьківщина – це те, куди вростають коренями, для тутешніх же – це те, куди обов’язково повертаються. Ми парадоксально поєднуємо у власній вдачі мобільність, динамізм, авантюризм, з одного боку, і консерватизм, ба навіть ханжество, з іншого. Тож історія продовжується, у ній щоразу з’являються все нові візерунки по старій канві.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net