Шахраї вирішили продати дідові пояс за 12 тисяч гривень
Сказали, що подають на нього в суд, а якщо він не заплатить гроші, то може позбутися й квартири
Якось до мого сусіда внадилися заходити продавці товарів. От одні й запропонували йому купити пояс для спини, який нібито знімає болі. Олега Павловича і справді страшенно боліла спина Він дуже мріяв якось позбутися цих мук. Але майже нічого йому не допомагало, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
А ще він мав трохи вищу, ніж звичайні, військову пенсію. Але на цю пенсію утримував ще й онучку, яка залишилася на його плечах після смерті дочки. Та й на те, щоб знайти жінку, яка допомогла б випрати, прибрати, приготувати, теж потрібні були гроші.
Але ж хлопці цього не знали, а може і не дуже хотіли знати. Довідалися, що в діда добра пенсія, то й вирішили видурити гроші. Спочатку запропонували купити пояс нібито по акції. Ціна була більш-менш прийнятною, тож дідусь погодився.
Ну а згодом почали ходити до нього і вимагати гроші – нібито тому, що вже змінилися умови продажу. На першій зустрічі запропонували йому підписати якийсь договір. Звичайно, він був фальшивим. Але там зазначалося: цілющий пояс коштує 12000 грн. Це було десь 10 років тому. У той час це були великі гроші.
Молодики стали поводитися ще більш зухвало. Одного разу сказали, що подають на нього в суд, а якщо він не заплатить гроші, то може позбутися й квартири.
Дідусь не на жарт перелякався і почав просити поради у сусідів. Я теж почув цю історію і теж не на жарт розлютився. Але не знав, як маю діяти. Та стерпіти образу старої людини я не міг. Тому коли побачив, що ці люди зайшли в квартиру діда, я теж до нього зайшов.
Почалася запекла суперечка, яка переросла в сварку. Я виштовхав хлопців надвір, але вони не розгубилися. Я бачив, що вони не проти поламати мені ребра, адже йшлося про великі гроші. А тут я хотів витягнути здобич – просто з їхніх зубів. Бо ж на таких, як Олег Павлович, найлегше полювати.
І тут у мене виник дуже дивний план. Я вдав, що шукаю ключі від машини, найдорожчої машини, яка стояла у нас у дворі. Я знав, що вона належить колишньому зеку, який габаритами нагадував стару дубову шафу.
І це був несподіваний поворот подій для названих гостей. Я скористався цією паузою – заскочив у ліфт, а через хвилину вже опинився вдома. Розлючені молодики не знали, як мені помститись. Але шукати мене у 40-квартирному під’їзді будинку було безглуздо. Вони ж не знали ні мого імені, ні прізвища, ні чим я займаюся. Та й не могли вигадати за хвилину – навіщо ж я їм потрібний. Бо ж не стануть вони пояснювати кожному, що шукають чоловіка, якого хочуть лупцювати.
Але залишати мене без помсти вони не хотіли. Тож вирішили помститися на автомобілі, який нібито належав мені. Я в нього за кілька хвилин повернуся, подумали вони, а тут на мене буде чекати сюрприз.
Тому в цю машину й полетіли сміттєві баки, залізо, яке залишилося від колишнього дитячого майданчика у дворі. Знявся великий гуркіт, люди виглядали з вікон. Звичайно, за лічені хвилини на дворі опинився і господар автівки. Він взяв двох молодиків за піджаки, наче горобчиків. А потім вони полетіли у стіну, згодом у іншу.
Тепер вже треба було викликати «швидку», а не поліцію. Хлопці, які ще півгодини тому знущалася над старим, тепер принижено відповзли в кущі. Вони боялися і «швидкої», і поліції, і будь-якого стороннього ока. Самі ж насправді не розуміли, чому цей велетень став їх так товкти. А я нікому й досі у цьому не зізнався.
Як би там не було, але ті спритні ділки до старого більше не приходили торгуватися. Хоча чарівний пояс йому зовсім не допоміг. Адже жодних цілющих властивостей він не мав. Тому й досі лежить у нього в шафі як реліквія.
Петро ШВЕЦЬ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
