Як ми підвозили дівчину, яка два роки тому померла
Жінка засипала нас прокльонами за те, що ми так підло жартуємо з нею
Я не маю звички їздити машиною вночі. Не тому, що боюся якогось там екстриму, а просто в мене й не було чомусь такої потреби, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Одного разу тільки друг попросив мене підвезти його до батьків. Телефону у них не було, але ж він через знайомих пообіцяв саме сьогодні приїхати до них. Запізнився на поїзд і боявся, що старенькі будуть дуже хвилюватися. Тож я запропонував йому підкинути його до батьків у село. По дорозі в нас сталася невеличка аварія, мені треба було поміняти колесо. Тому ми добряче затрималися.
Їхали вже у сутінках. Дорога не освітлена – тому намагалися не натискати на швидкість.
Раптом, коли проїжджали повз ліс, побачили жіночу постать. Це була дівчина зі слідами крові на ногах. Її одяг був геть обідраний, а по щоках вона розмазувала брудні сльози. Я одразу ж зупинився.
Ми запропонували дівчині сісти в машину, і вона радо погодилася. Але весь час оглядалася. Ми подумали, що за нею хтось женеться. Вона всю дорогу плакала і не хотіла нічого пояснювати.
Раптом незнайомка попросила подзвонити до неї додому. Ми набрали номер, який вона нам і продиктувала. Але трубку чомусь ніхто не піднімав. Дівчина замовкла і ось так – мовчки – ми і їхали собі далі.
Потім ми доїхали вже й до Стрия – і тут дівчина раптом попросила загальмувати. Як ми не вмовляли, щоб відвезти її куди потрібно або навіть купити їй одяг і їжу, вона відмовлялася. Казала, що їй вже зовсім не потрібні ні одяг, ні їжа. Ми з другом тоді це зрозуміли по-своєму – вона зараз у такому стані, що її й справді вже зовсім нічого в цьому світі не обходить.
Нічого не залишалося, як відкрити двері – ми вирішили, що дівчина живе неподалік, тож там її втішать та нагодують.
Але все ж тривога не давала нам просто так її покинути. А ще надворі була ніч і всяке могло статися – дівчина ж була в такому стресовому стані.
Тож ми знову почали набирати номер, який вона нам надиктувала. Ніхто не брав слухавку, але ми й не думали здаватися. На третій раз ми все ж таки почули втомлений голос літньої жінки. Ми пояснили їй, що до нас підсіла дівчина, яка назвала себе Юлею, і попросила, щоб ми подзвонили до її матері. Ми поцікавилися, чи це справді мама Юлі і сказали, що дівчина потребує допомоги.
Жінка розридалася у трубку. Вона сказала, що й справді вона – мама Юлі. А ми – негідники, які хочуть із неї посміятися. Адже її Юля померла ще 2 роки тому. Її пізно ввечері збила машина, коли вона з подругами поверталася з дискотеки – у той час вона якраз проходила повз ліс.
Жінка засипала нас прокльонам за теи, що ми так підло жартуємо з нею. А ми заклякли від жаху. Не стали нічого й пояснювати цій бідній жінці, щоб це не завдало їй ще більшого страждання. Самі ж ми так і не могли осмислити всього, що сталося.
Ми ще зробили не одне коло біля того місця, де висадили Юлю, але більше її у нічному місті так і не помітили. До батьків мого друга ми приїхали о другій ночі. Вони теж не спали – дуже вже хвилювалися за свого сина. Але нарешті ми стали всі разом пити чай на кухні. А згодом пішли спати. Проте я так і не міг заснути. За стінкою скрипіло ліжко мого друга. Його ніч теж була безсонною.
З того часу відбулося ще дуже багато всіляких подій – і хороших, і поганих. Але цієї нічної пригоди на дорозі я й досі забути не можу. Якщо б це трапилося тільки зі мною, я б міг списати це бодай на втому або на якусь там дивну галюцинацію. Але свідком цієї пригоди ми стали разом із другом. Тому помилки бути й не могло. Все це відбувалося тоді з нами насправді.
У мене і досі зберігся номер матері тієї містичної Юлії. Я кілька разів хотів їй подзвонити. Але жодного разу так і не наважився цього зробити. Впевнений, що своїм дзвінком аж ніяк не можу розвіяти її страждання, а завдам їй ще більшого болю. Тож хай поки все залишається так, як є.
Іван Когут, Перечинський район, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
