П’ять міфів про сексуальне насильство
В середньому одна з кожних п’яти жінок бодай раз у житті зазнавала сексуального насильства. Однак і досі існує безліч хибних уявлень про те, як треба поводитися в таких ситуаціях, і про те, що до них призводить.
Ці уявлення або дискредитують жертв насильства, або вводять в оману тих, хто, керуючись такими поглядами, оцінює те, що трапилося, пише ВВС.Україна.
Сьогодні майже щотижня з’являються нові повідомлення про зґвалтування або сексуальні домагання, що сталися в минулому.
Нерозуміння суті сексуального насильства веде до спотворених поглядів на те, що трапилося, чому жертви відчувають незаслужений сором і що змушує їх звинувачувати самих себе.
Важливо і те, що поширені міфи про зґвалтування і напади на сексуальному ґрунті заважають об’єктивно оцінювати факти, коли справа доходить до суду.
Ось п’ять найпоширеніших міфів – і те, що насправді стоїть за ними.
Міф 1. Напади на сексуальному ґрунті, як правило, здійснюють незнайомі люди
На екранах телевізорів усе ще можна побачити сцену, в якій на жінку, що вертається додому пізно ввечері темною вулицею, хтось нападає.
Однак у реальному світі зґвалтування та будь-яке інше серйозне посягання сексуального характеру набагато частіше відбувається вдома, і жінки страждають від рук тих, кого вони добре знають.
В Англії, Уельсі та Австралії приблизно одна з кожних п’яти жінок ставала жертвою сексуального насильства бодай раз у житті.
У США загальнонаціональне опитування на цю тему виявило приблизно схожу статистику: одну з кожних п’яти жінок і одного з кожних 71 чоловіка коли-небудь ґвалтували.
Ще одне британське дослідження показало, що злочинець був незнайомий із жертвою тільки в 10% випадків.
У 56% випадків це був партнер жертви, а в решті 33% – друг, знайомий або член сім’ї.
Міф 2. Справжні жертви насильства одразу повідомляють у поліцію
За даними міністерства внутрішніх справ Великої Британії, у 46% зареєстрованих випадків жертви повідомили про зґвалтування в поліцію того ж дня. 14% потерпілих знадобилося понад півроку для того, щоб зібратися з духу і звернутися в поліцію.
Якщо жертвою була дитина, затримання із заявою може затягнутися ще більше. Тільки 28% з тих, кому менше 16 років, повідомили про скоєний на них напад того ж дня, а приблизно третина відкладала звернення до поліції більше півроку.
І це стосується тільки тих злочинів, про які рано чи пізно заявляли. Багато жертв цього не роблять взагалі.
Наприклад, у США, за оцінкою дослідників цієї проблеми, про два з кожних трьох нападів у поліцію так ніколи і не повідомили.
Цьому існує багато причин, як показав флешмоб у Twitter із хештегом #WhyIDidn’tReport (“чому я не повідомив/ла”).
“Багато хто не повідомляє тому, що не хоче, щоби винуватець опинився за ґратами – вони можуть бути закоханими в нього, або він – член родини чи партнер, від якого залежить добробут жертви”, – розповідає Ніколь Вестмарленд, директорка Даремского центру з вивчення випадків насильства і знущань у Великій Британії.
“Ще одна часта причина, яку я чула від своїх студентів: вони не хочуть зруйнувати чиєсь життя”.
Але і в такому випадку, наголошує фахівець, немає ніяких доказів того, що затягування з повідомленням в поліцію пов’язано з тим, що нічого такого насправді не було.
Міф 3. Якщо про злочин повідомити негайно, його буде легше розкрити і пред’явити звинувачення
Ті, хто пережив сексуальне насильство та одразу про це повідомив дійсно імовірніше пройдуть всі необхідні медичні обстеження, як-от ідентифікацію насінної рідини нападника, його слини і ДНК.
Крім того, експерти одразу зафіксують травми (синці, порізи і таке інше), що допоможе довести застосування сили.
Але така процедура зовсім не гарантує того, що злочинця одразу схоплять і засудять, або кримінальну справу почнуть розслідувати.
Це доводять численні приклади з практики американської поліції, коли зібрані свідчення зґвалтування так і зберігаються в поліцейських архівах.
До того ж докази сексуального акту не дуже допомагають, якщо скоїв його партнер або хороший знайомий.
“У наші дні більшість таких справ зводиться не до того, був статевий акт чи ні, а до того, чи був він здійснений за взаємною згодою”, – підкреслює Вестморленд.
За даними британського Міністерства внутрішніх справ, 26% зґвалтувань і небезпечних нападів на сексуальному ґрунті, про які повідомили того ж дня, призвели до пред’явлення звинувачень.
Але ця цифра одразу падає до 14%, якщо поліція дізнається про те, що трапилося, наступного дня або ще пізніше.
У тих, хто повідомив про насильство в день, коли воно сталося, набагато більше шансів побачити свого кривдника на лаві підсудних (але ця різниця в шансах не така значна, якщо жертві менше 16 років).
За іншими даними, у США тільки 18% зґвалтувань, про які повідомлено в поліцію, завершуються арештами і лише в 2% випадків виноситься обвинувальний вирок.
Міф 4. Якби ти дійсно не хотіла, ти б опиралася
Люди по-різному реагують на сексуальне насильство.
У своїй книжці “Серійні жертви”, що вийшла в 2008 році, криміналіст із Веллінгтонського університету Ян Джордан описує те, як поводилися 15 жінок, на кожну з яких напав один і той же чоловік.
Хтось пробував розмовляти, хтось відбивався, а деякі намагалися абстрагуватися від ситуації – ніби це відбувається не з ними (психологи називають це відстороненням або розщепленням особистості).
Інше дослідження, проведене на основі 274 звітів американської поліції, виявило, що лише у 22% випадків опір і голосний крик допомогли уникнути зґвалтування.
Більшість (56%) жертв намагалися просити пощади, умовляли насильника, інші, як вони потім розповіли, просто скам’яніли від жаху.
Різна поведінка може бути більш-менш ефективною за різних обставин.
Наприклад, ті жінки, які активно чинять опір, з більшою ймовірністю зможуть уникнути зґвалтування, але вони також ризикують отримати серйозні травми, насамперед якщо у насильника є зброя.
З іншого боку, якщо напад відбувався вдома, благання, плач або спроба умовити нападника, призводили до отримання жертвою більших травм.
Важливо також визнати, що людина далеко не завжди може усвідомлено контролювати свою поведінку в таких ситуаціях.
Дехто, коли їм загрожує небезпека, впадають у стан, схожий із паралічем.
Одне з шведських досліджень, проведене за заявами 298 жінок, які звернулися до центру допомоги зґвалтованим протягом одного місяця з моменту інциденту, виявило, що 70% з них впали в ступор, а 48% були в близькому до нього стані.
Крім того, у тих, хто відчував від страху такий раптовий параліч, у перші місяці з більшою ймовірності розвивався синдром посттравматичного стресу і важка депресія.
Міф 5. Травматичний досвід спотворює пам’ять – можливо, ви згадуєте те, чого не було насправді
Багато з тих, хто піддався сексуальному насильству, стверджують, що ясно пам’ятають окремі подробиці – звуки, запахи і візуальні образи, пов’язані з нападом, – протягом років і навіть десятиліть.
Проте коли їх просять згадати точний час події або те, в якому місці знаходилась та чи інша людина під час нападу (подробиці, на яких завжди зосереджують увагу поліцію і слідчі), їм надзвичайно важко відновити це в пам’яті. Жертви можуть суперечити самі собі, що ставить під сумнів їхні показання.
“Трагічність полягає і в тому, що система правосуддя не враховує особливості спогадів жертви, яка пережила психічну травму”, – зазначає Емі Гарді, клінічний психолог із лондонського Королівського коледжу.
Річ у тім, що спогади про події, які нас травмували, зберігаються в пам’яті інакше, ніж звичайні спогади.
Зазвичай ми кодуємо те, що бачимо, чуємо, відчуваємо на запах і дотик і складаємо в нашій пам’яті разом, як комплекс пережитого.
І потім, коли ми згадуємо той чи інший день, події постають у нашій пам’яті зв’язно, як єдина історія.
Однак під час трагічних подій наш організм виробляє гормони стресу. І вони змушують мозок концентруватися на тому, що відбувається тут і зараз, через що загальна картина затьмарюється або втрачається.
З точки зору теорії еволюції це має певний сенс.
“Коли нам загрожує небезпека, краще, якщо ми зосереджені на тому, що ми відчуваємо в цей момент – це змушує нас вступити в бій або тікати, або застигнути як камінь. В такі моменти навряд чи нам допомогли б абстрактні міркування про сенс того, що відбувається” , – говорить Гарді.
“Крім того, нам відомо, що якщо людина відсторонюється від того, що з нею відбувається, сприйняття події фрагментується ще сильніше, і спогади, таким чином, стають ще більш не послідовними”.
Гарді досліджувала вплив цих процесів на те, як відбувається звернення жертви насильства до поліції.
Вона виявила, що ті, хто розповідав їй про високий ступінь відсторонення від травматичної ситуації, мали більш фрагментовані спогади під час надання свідчень в поліції.
Жертви і самі відчували, що в них не виходить зв’язно розповісти про те, що з ними сталося.
І це, безперечно, знижувало їхні шанси на відкриття кримінальної справи.
