Особиста євроінтеграція: як втікають мізки з України і чи можна їх повернути
Економічні проблеми останніх років, падіння доходів і безпекова ситуація збільшили “втечу мізків” з України.
Точну цифру висококваліфікованих спеціалістів та науковців, які їдуть, не може назвати ніхто. Проте йдеться про тисячі талановитих людей, які допомагають розвитку економіки інших країн та переказують гроші родичам в Україні, стримуючи так соціальну напругу в суспільстві, пише ВВС.Україна.
Що мотивує українців до міграції, з якими складнощами вони стикаються, а також що вони радять, аби досягти зменшення “втечі”?
Про це в інтерв’ю BBC News Україна розповіли програмісти, науковці, інженери та лікарі, що працюють в країнах ЄС.
Де програмісту жити краще?
Програмісти Оксана та Володимир Кривенки вже шість років мешкають в Лондоні. В Україні у них була гарна зарплата, але це не стало на заваді еміграції.
“Переїжджали у 2012 році, тоді ще не було війни, але нас непокоїла політична ситуація та економічна нестабільність. Спочатку було складно, рік ми боролися з проблемами, сумували, а потім все владналося. Переваги стали очевидними”, – говорить Оксана.
“Було цікаво попрацювати за кордоном. В Україні – корупція, топтання на одному місці, постійний набір політиків. Ті самі обличчя, що і 15-20 років тому”, – пояснює Володимир.
Володимир переїхав до Лондона, отримавши роботу за запрошенням від компанії Luxoft. Оксана приїхала до Британії за кілька місяців і приблизно два місяці шукала роботу.
“Спеціалісти без досвіду роботи у Британії не розглядаються HR-командами як кандидати. Мої резюме відфільтровували на першому етапі. Проте, як тільки я потрапила на першу співбесіду, одразу пройшла технічне завдання. Я надсилала резюме на позиції в Лондоні та пройшла всі технічні співбесіди, вони були легшими, ніж в Україні”, – згадує вона.
Жінці пропонували роботу в страховій компанії та банках, але вона обрала аутсорсингову компанію EPAM, з якою раніше працювала в Києві. “EPAM привів мене в інвестбанк UBS, де я працювала програмістом. Після декретної відпустки я отримала роботу вже не через посередника в тому ж банку”, – розповідає Оксана про свій досвід.
Зараз Володимир працює в інвестбанку JP Morgan, а Оксана є керівником команди розробників в UBS. Подружжя – громадяни Британії і виховують доньку.
Серед позитивів життя в Британії подружжя називає кращу соціальну захищеність та політичну стабільність.
Оксана наголошує на відсутності в Британії дискримінації за статтю та віком, з якою вона стикалася в Україні. Жінка згадує, як їй відмовляли в працевлаштуванні попри успішну технічну співбесіду: “Були випадки, коли мені відмовляли, тому що я дівчина, чоловічий колектив, ризики через декрет”.
Дискримінацію за віком вона називає додатковим стимулом для міграції. “В Україні я знаю людей старше 35 років, досвідчених, які не можуть знайти роботу через вік. У Британії людина у віці вважається цінним співробітником. Люди після 40-50 років не бояться змінювати роботу”, – говорить Оксана.
Її турбує ситуація українців похилого віку, які є незахищеними і не можуть собі дозволити купити ліки. “Якби я не могла підтримувати своїх батьків, я не знаю, щоб з ними було з тією пенсією. Я не хочу такого майбутнього для себе в Україні, не бачу там майбутнього для своєї дитини”, – каже вона.
Володимир вважає, що Україна зараз стикнулася з масовою втечею молоді, і щоб зупинити це потрібні масштабні реформи. “Розділити гілки влади, боротися з корупцією, не має бути кланів, коли все купується. В Британії на нижчому рівні купити нікого не вийде, не можна купити диплом чи довідку від лікаря. Ця правосвідомість формувалася десятиліттями”, – вважає Володимир.
Оксана розповідає, що в її рідному Запоріжжі люди шукають будь-яку можливість заробити в інших країнах – через низькі зарплати та бідність, і тому міграцію може частково зупинити підвищення доходів.
Але для зупинки “втечі мізків” недостатньо лише достойних зарплат, вважає вона: “Спеціалісти з ІТ мають гарні зарплати і виїжджають через політичну ситуацію, аби вберегти родини від ризиків, намагаються забезпечити майбутнє своїх дітей”.
“Не втрачай свого єдиного життя”
Криза низки галузей української промисловості звузила можливості для самореалізації українським інженерам, тому деякі з них обирають шлях еміграції.
За словами HR-експерта rabota.ua Тетяни Пашкіної, міграція для інженерів складна – довгий час доводиться підтверджувати кваліфікацію. “Проміжний варіант – поїхати простим майстром, а потім підтверджувати кваліфікацію вже під час роботи”, – пояснює вона.
Вище шанси в молодих інженерів, які після українського університету отримали західну освіту.
Уродженець Енергодара Максим Шкіндер навчався в Туринському університеті, працював на Skoda в Празі. Вже кілька років він – у Лондоні, де бере участь у розробці дизайну для суперкарів McLaren.
“Я завжди хотів працювати в англомовних країнах. Через кілька років навчання і роботи за кордоном у сфері автомобільного дизайну я отримав пару пропозицій з Британії, одну з яких обрав”, – пояснює він свій вибір.
Максим говорить, що рецептом успіху для нього стало бажання “не втрачати свого єдиного життя”.
“Потрібно вміти отримувати максимум користі з того, ким ви є, якими навичками або талантами володієте, й вміти їх використовувати в обставинах, що склалися. Удача так само мала місце, але однією нею ситий не будеш. Якщо не мати чіткого розуміння, до чого прагнеш, везіння виявиться тимчасовим”, – зазначає він.
Повертатися до України Максим поки що не збирається. Хоча йому і подобається ідея відродження українського автопрому.
“Боюся, він так сильно відстав, що для реабілітації знадобляться величезні зусилля і бюджети. Знаєте в чому різниця між стратегіями полювання лева і вовка? У лева є потужність і сила на один ривок, а вовки біжать в однаковому темпі за ціллю, поступово вимотуючи її. Система нашої країни нагадує мені лева”, – вважає він.
На думку Максима, в Україні треба створити сприятливі умови для повернення “світлих умів”, але українці, що працюють за кордоном, можуть активно ділитися досвідом і без повернення до країни. “Кожен, хто вирвався, може ділитися знаннями. Що багато хто зараз і робить в рамках виступів, лекцій”, – зазначає він.
В закордонному автопромі працює і 28-річна Тетяна Салівон. Вона – інженер в галузі електрокарів у Groupe PSA – компанії, що виробляє автомобілі Peugeot, Citroën та Opel.
У Францію дівчина переїхала вісім років тому, коли після закінчення бакалаврату на фізичному факультеті в КНУ ім. Т. Шевченка вступила на магістратуру в паризьку École Polytechnique. Через кілька років вона отримала докторський ступінь в інженерному виші Arts et Métiers ParisTech.
Ще до переїзду до Франції Тетяна вивчила французьку, без знання якої складно працювати на місцевих підприємствах. Перші роки у Франції вона згадує як складні в психологічному плані через зміну оточення та культурний розрив.
Повертатися до України молода інженерка не збирається – зустрічається з французьким хлопцем. Але Тетяна також говорить, що може думати лише про роботу на підприємствах, які займаються технологічними розробками, тому їй складно оцінити можливості самореалізації в Україні.
У “втечі” молода інженерка бачить позитив – новий досвід українців за кордоном. “Заковика в тому, щоб вони повернулися і цей досвід привезли назад до України, як це, наприклад, роблять китайські студенти”, – говорить вона.
На думку Тетяни, вихід – у підвищенні оплати та рівня життя інженерів в Україні. Зараз він не витримує порівняння з західним.
Українські лікарі обирають Німеччину
Ще одна потужна група мігрантів – українські лікарі. Це пов’язано як з низькими зарплатами, так і з міграцією медиків з сусідньої Польщі, Чехії та Угорщини до більш багатих країн ЄС. Іноді їх замінюють українці. Але найбільш популярна країна для працевлаштування – Німеччина.
Кількість українських лікарів-емігрантів невідома, мова йде про тисячі фахівців. Тільки в Німеччині, за даними Федеральної палати лікарів, наприкінці 2017 року працювали 1 387 українських лікарів.
“В Україні в державній лікарні в середньому пропонують 5 тисяч грн, а в Німеччині – приблизно 100 тисяч грн за курсом. Деякі лікарі їдуть, тому що хочуть отримати досвід роботи з новим обладнанням, кращу кваліфікацію”, – пояснює Тетяна Пашкіна.
Підготовку до переїзду лікарі починають з вивчення німецької мови. Для різних німецьких земель її треба знати на рівні B2 або C1. Для початку роботи в деяких землях необхідно ще й скласти екзамен Fachsprachprüfung, який підтверджує спроможність спілкуватися з німецькими пацієнтами та знання лікарської термінології.
30-річна Анна Величко три роки працює лікарем-офтальмологом у клініці в землі Гессен. Вона вирішила переїхати до Німеччини з самого початку кар’єри. В цій країні вже багато років живуть її бабуся та дідусь.
“Знайшла місце роботи за спеціальністю, пройшла співбесіду, обговорили переїзд з чоловіком. Майбутнього для себе в Україні я не бачила”, – розповідає вона.
Найважчим на шляху до Німеччини було Approbation – визнання медичної освіти, яку Анна отримала в Україні. У німецькій клініці їй подобаються умови роботи та перспективи набуття нового досвіду.
Анна вважає, що причин для міграції в українських медиків достатньо, оскільки самореалізація в українських лікарнях можлива тільки за наявності знайомств.
“В Україні можна заробляти пристойні гроші, але не завжди легальним шляхом. В Німеччині ви заробляєте легально. І оскільки тут страхова медицина, лікарю не треба думати, чи може його пацієнт оплатити лікування”, – говорить лікарка.
На думку Анни, зупинити міграцію українських лікарів можна лише високими зарплатами та сучасною апаратурою в лікарнях.
33-річна акушер-гінеколог Ольга Плодиста раніше працювала в Черкаській обласній лікарні. Нещодавно вона переїхала до Німеччини.
Жінка говорить, що давно планувала працювати за кордоном, вивчала німецьку. Умови роботи в Німеччині її влаштовують.
Ольга отримала тимчасовий дозвіл на роботу на два роки. “З цим дозволом можна працювати, отримувати адекватну зарплату”, – зазначає вона.
За ці два роки вона має підтвердити свій український диплом аби отримати дозвіл на роботу без обмежень.
Науковцям тут не місце?
Постійне зменшення фінансування науки – у 2016 році воно становило лише 0,48% від ВВП – дедалі більше мотивує українських науковців виїжджати.
За даними Державної служби статистики, тільки у 2014 році до інших країн перебралися 42 кандидати та 7 докторів наук. Але ця цифра – лише верхівка айсбергу. Складно визначити кількість науковців, які перестали займатися наукою і поїхали.
З 2015 року облік науковців-емігрантів у Держслужбі статистики не ведуть.
Деякі студенти обирають кар’єру в інших державах заздалегідь. Вступають до магістратури чи аспірантури в європейських університетах, де на них чекають.
Випусник Києво-Могилянської академії Назар Бартосік вже три роки працює в Національному інституті ядерної фізики в італійському Турині, куди він переїхав після закінчення аспірантури в науковому центрі DESY в Гамбурзі.
Він займається дослідженням топ-кварків і b-кварків, працює в групі науковців, що аналізують наскільки точно та справно працює детектор елементарних часток, його електроніка, системи охолодження. Подібні детектори, наприклад, використовуються у роботі великого адронного колайдера.
Труднощів з переїздом в нього не було, але довелося опановувати німецьку та італійську.
Повертатися в Україну Назар планує згодом, але не впевнений чи зможе продовжити кар’єру науковця. На його думку, в країні немає можливостей для самореалізації науковців в сфері фізики високих енергій.
“Можна щось робити на голому ентузіазмі, та це буде інший рівень продуктивності. Теоретикам простіше, ніж експериментаторам. Якщо займатися тільки аналізом даних, то достатньо лише комп’ютера та інтернету”, – говорить він.
Назар розповідає, що рівень фінансування науки суттєво відрізняється в ЄС та Україні. Науковці в Західній Європі регулярно беруть участь в закордонних конференціях, працюють на дорогому обладнанні. Для їхніх українських колег і поїздка за кордон, і отримання новітнього обладнання – це визначна подія.
В Турині Назар живе з дружиною Наталією і двома дітьми. Він не уявляє, як родині науковця можна вижити в Україні. “Я в Італії на зарплату можу утримувати родину, винаймати квартиру і машину мати”, – зазначає він.
Назар вважає, що “втеча мізків” може зменшитися, якщо фінансування науки збільшиться, адже переїзд в іншу країну – це не так просто. “Але це дуже цікавий і корисний досвід”, – підсумовує він.
Колега Назара за фахом – Дмитро – викладає фізичні дисципліни в університеті в Нідерландах, куди переїхав у 2008 році, коли вступив на аспірантуру.
Науковець розповідає, що досить легко подолав труднощі в новій країні. Колеги допомогли знайти йому житло. Кілька місяців пішло на розгляд документів про возз’єднання родини, посвідка на проживання коштувала сотні євро, але в підсумку дружина теж переїхала в Нідерланди, де в подружжя народилася донька.
Дмитро каже, що міг би викладати в Україні, але, як і Назар, він не знає, як на українську зарплату можна утримувати родину. Науковець згадує такі мінуси, як менший доступ до іноземної літератури, обчислювальних ресурсів, соціально-політичну та криміногенну ситуацію.
“Навіть якби мені запропонували європейську зарплату в Києві, все одно б не повернувся. Просто “посередні” люди, виїхавши з України, живуть ліпше, ніж “най-найкращі”, які залишилися”, – зазначає він.
Дмитро не вірить, що можна повернути науковців-емігрантів, тому закликає до їхнього залучення в наукові проекти в Україні. “Я не проти попрацювати зі своїми екс-колегами, ось тільки в них не особливо є час, оскільки зайняті вирішенням проблем: вибори ректора, розділ бюджету кафедри”, – розповідає він.
А для зупинки міграції, на його думку, замало зміни владних еліт чи зарплат. “Те, що риба гниє з голови, дуже гарне виправдання для хвоста. Якось їхав в плацкарті з водіями, так вони розповідали історії, як вони надували “систему” різними махінаціями з вантажем”, – говорить науковець.
“В Україні не змогла знайти роботу, знайшла у Швеції”
Вченим-гуманітаріям працевлаштуватися важче, ніж їхнім колегам-“технарям”. Рівненчанці Юлії Юрчук вдалося. Вона – науковець в університеті Сьодертьорну в Стокгольмі, досліджує історичну тематику – політику пам’яті в Україні.
Юлія приїхала до Швеції 10 років тому після невдалої спроби працевлаштування в Україні.
“У 2008 році я закінчила магістратуру у Німеччині і повернулася до альма-матер – Рівненського інституту слов’янознавства. Я була наївною тоді, прийшла до університету, попросила можливості викладати. Від викладачів почула – іди до ректора та домовляйся. Я зрозуміла, що не буду в Україні наукою займатися, почала шукати аспірантуру за кордоном”, – розповідає дослідниця.
Коли дівчина отримала місце в аспірантурі у шведському університеті, вона не знала жодного слова шведською. Мову опанувала швидко – допомогло знання німецької.
Більш складним виявився пошук житла – через черги на оренду житла у Швеції – та возз’єднання родини. Чоловік Юлії Анатолій спочатку залишався в Україні, відвідував дружину, але потім вивчив мову і після тривалих пошуків влаштувався у шведську компанію з виробництва техніки для опалення. Зараз він відповідає за продажі в кілька регіонів світу.
У подружжя у Швеції народилася донька, у серпні вона пішла у школу.
Юлія не уявляє, як може знайти роботу на батьківщині. “У Швеції науковці дивляться оголошення про вакансії на сайтах університетів. В Україні на сайтах університетів таких оголошень немає, треба мати знайомства”, – пояснює вона.
На думку дослідниці, українську науку врятує краще фінансування та конкурентне середовище. “Людина не має сидіти у виші і просто отримувати зарплату. Треба щось нове продукувати, жити справою”, – каже Юлія.
Зараз вона вважає, що відмова у роботі в альма-матер насправді стала для неї усмішкою долі: “В Україні я не змогла знайти роботу, а у Швеції змогла”.
Що ж робити?
В коментарі BBC News Україна HR-експерт rabota.ua Тетяна Пашкіна зазначає, що в країні зараз існує два підходи до трудової міграції: є сезонні працівники, що їдуть на важку фізичну роботу і працюють по 12 годин на день, аби заробити гроші за короткий час, й ті, хто мають високу кваліфікацію і планують еміграцію на довгий період.
“Для них рівень зарплати важливий, але спосіб життя, стабільність виходять на перший план. Вони кажуть, що їдуть за перспективою”, – каже експерт.
Деякі з таких мігрантів можуть навіть втратити фінансово. Програмісти після вирахування всіх податків в західних країнах можуть мати меншу зарплату нетто, ніж в Україні. Але їх мотивують бажання розвиватися, житло за нижчої відсоткової ставки, вдосконалення мови, бажання забезпечити безпечне майбутнє для родини.
“Це також може бути пов’язано з тим, де зібралася навчатися дитина. Її батьки – інженери чи лікарі, намагаються підтвердити кваліфікацію, аби допомагати фінансово і працювати не на касі супермаркету в новій країні”, – зазначає пані Пашкіна.
На її думку, для зменшення міграції кваліфікованих кадрів необхідно не тільки підвищувати зарплати, але й змінювати корпоративну культуру в Україні.
“Ми можемо піднімати зарплату, намагаючись дотягти до рівня Польщі, але якщо це буде з тим менеджментом, який не дає рости людям, нічого не вийде. Дуже багато управлінців намагаються керувати персоналом за допомогою страху. Страх вбиває творчість і можливість розвитку. Якщо це не зміниться, ми можемо забути про можливість когось наздогнати”, – вважає експерт.
