Ужгород пережив вже не один відчай, переживе і нинішній
Чому Ужгород – місто-оптиміст
Колись одна початкуюча журналістка побажала зробити зі мною інтерв’ю про песимізм і оптимізм. Напосіла, чому я такий песиміст, адже життя прекрасне і захоплююче. Ну не знаю – може і прекрасне. Це якщо правильно підібрати антидепресанти, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Швидше за все, дівчинка просто хотіла познайомитися з химерним дядьком, відчути, наскільки він гарчатиме, коли торкнутися до його шерсті чи спробувати почесати за вухом. Я її не загриз, але й продовжувати знайомство не виникло ані найменшого бажання. Кожний лишився вірним своєму світовідчуттю. Їй подобається усе рожеве, мені – сіре, бо жоден інший колір не має стільки відтінків.
Був колись такий композитор – Скрябін. Не Кузьма, який нещодавно розбився на машині, а за сто років до нього Олександр, що був представником символізму в музиці, започаткував світломузику і навіть запровадив сам цей термін. Він мав досить складну біографію з багатьма родинними перипетіями, передбачив власну смерть з точністю до кількох днів. Так от, він якось зауважив: «Оптиміст зовсім не той, хто ніколи не страждав, а той, хто пережив відчай і переміг його». Очевидно, знав, що казав.
У цьому сенсі Ужгород – типове місто-оптиміст. За понад тисячолітню історію воно вигорало дотла добрий десяток разів. Але завжди знаходило сили переборювати черговий відчай і відбудуватися. Про воєнні потрясіння взагалі мовчимо. У XVII ст. рідко випадав рік, аби наше місто ніхто не штурмував, не брав в облогу чи хоча би не ставав тут на постій. З одного боку – австрійці, з іншого – трансильванці. З останніми часто приходили то турки, то татари, хоча нерідко мусульмани діяли і самостійно. Інколи заглядали сюди і доморощені опришки. І ніяк не знаходилося авторитетного лісника, який вигнав би їх усіх із цього зачарованого лісу. Графська династія Другетів вироджувалася і хилилася до занепаду, а разом з нею – і все наше місто, що було тоді придатком до графського замку.
Наприкінці XVIII ст. ситуація стабілізувалася. Але на той час місто стало казенним (тобто державною власністю) з усіма найгіршими атрибутами, притаманними поняттю «казенний»: занедбаність, злидні, відсутність перспективи. Але й тоді містяни не опустили руки, хоча відчай був глибокий. Коли у ХІХ ст. місто таки вирвало для себе самоврядність, воно почало швидко розбудовуватися, з’являлися все нові майстерні і крамниці. Новим імпульсом стало проходження через Ужгород залізниці, яка злучила наш ведмежий закуток із широким світом. Відтак у місті з’явилися військова частина і гімназія, гасові ліхтарі, концертний зал і електрика.
Перша світова знову перетворила місто на прифронтовий лазарет з кількома цвинтарями, із плачами на вокзалі, частими похоронками. Із цього відчаю народився згодом оптимізм чеської доби, коли місто знову бурхливо розбудовується – аж до початку Другої світової. У її результаті Ужгород знову-таки був не стільки поруйнований, скільки страшенно занедбаний і розграбований. Хоча нова радянська влада утверджувалася тут надовго і всерйоз, відкривала, будувала тут багато нового, раніше не знаного. Прикордонному місту було дозволено дещо більше, ніж радянській глибинці, хоч і до певної міри, звичайно.
Нинішній черговий перехідний період тягнеться вже близько тридцяти років, і кінця-краю йому поки не видно. Багато ужгородців знову поринуло у відчай, тим більше що підстав для нього більше, ніж достатньо. Така людська природа: відчаєм треба переповнитися по самі вінця, щоб аж з вух капало, тільки після цього до тебе повертається оптимізм. Історія Ужгорода вчить, що ніколи не буває так погано, щоб потім не стало ще гірше. І все-таки депресивні періоди врешті-решт минають – коли через сорок років (як у відомій історії з Мойсеєм), а коли і ще пізніше. Головне – бути завжди напоготові до перемін на краще. Щоб вони тільки намічалися, а ми вже були готові ту тенденцію підхопити і розвинути! Навіть якщо нашому поколінню це не судилося, то підготувати до такого наших нащадків.
Ужгород пережив вже не один відчай, переживе і нинішній. Ключове слово тут – «переживе». Бо життя продовжується навіть за найбільш чорних епох. Адже абсолютно чорного кольору (як і абсолютно білого) у природі не зустрічається – це тільки крайні відтінки сірого. Від майже чорного до майже білого – тисячі і тисячі нюансів. Проте Ужгород вже кілька разів проходив цей шлях, готовий повторити його і у найближчому майбутньому.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
