Як закарпатка збільшила груди і що з цього вийшло
Для чого жінки знущаються над своїм тілом
Не у всіх жінок від природи великі груди, а мати солідні форми хочеться багатьом. Тож дехто вдається до пластики і збільшує об’єми. Щоправда, вдоволених після операцій дуже мало. Здавалося б, чому? Адже мети досягнуто, залишається тільки насолоджуватись власним відображенням у дзеркалі. Та насправді все трохи інакше, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Постійна читачка газети «Неділя Закарпатські новини» поділилася з нами своєю історію, яку й пропонуємо вашій увазі.
У мене завжди були малі груди. Хоч і сама тендітна, худа, але комплексувала з того, що в мене всього лише перший розмір, адже в усіх подруг був 2-й і 3-й.
Утім про операцію я зовсім не замислювалась, просто намагалася не одягати декольте і не афішувати те, чим, на мою тодішню думку, мене обділила природа.
У 24 роки я вийшла заміж і переїхала жити з Ужгорода до Києва. Чоловік у мене був дуже хорошим, я його дуже любила. У нас у шлюбі народилася донечка Каріна. Максим мені ніколи нічого не казав про груди, його в мені задовольняло все. Тож і я про це ніколи не думала.
Та невдовзі сталася велика трагедія, яка перевернула моє життя з ніг на голову.
Ми вирішили приїхати в Ужгород до моїх батьків, погостювати трохи, відпочити, показати дитині Закарпаття, гори. Але під Львовом потрапили в аварію – у нас врізалася вантажівка. Машину перекинуло, а коли я прийшла до тями, побачила біля себе багато незнайомих людей. Більше нічого не пам’ятаю. Вдруге отямилася вже в лікарні… Як з’ясувалося згодом, Максим загинув на місці. У донечки був перелом ноги, але вона залишилась живою і фактично не дуже ушкодженою. А от мене аварія спотворила до невпізнання.
На моє обличчя було страшно глянути. Навіть не хочеться пригадувати ті страшні миті. Мені зробили кілька операцій, але колишня зовнішність не повернулася. Та мені тоді нічого й не хотілося. Духовно я відчувала себе мертвою. Жити не хотілося зовсім.
Але довелося.
Оговтуватися почала лише через 3-4 роки після трагедії. Тоді зрозуміла, що треба щось робити, змінювати себе, адже на роботі на мене дивилися, як на потвору. Заробляла я нормально, тож пішла в клініку пластичної хірургії і знайшла хорошого лікаря, який взявся мені допомогти. Бажаний ефект я побачила не одразу. Довелося робити кілька операцій. Утім він справді, наче чарівник. Повернув мені моє обличчя, таке, яким воно було до аварії.
Час минав, поволі рани на серці зажили і я познайомилася з Едуардом. Він покохав мене і запропонував одружитися. Після довгих роздумів погодилась. Тим більше що Каріна звикла до нього і називала батьком. Рідного вона майже не пам’ятала.
Від шлюбу в мене народилася ще одна дочка. І все було добре, поки якось під час годування Олесі Едик не зробив мені зауваження, що в мене як для мами, що годує дитину, досить маленькі груди. Мені тільки це й потрібно було чути. Пригадалися колишні комплекси, тож я вбила собі в голову, що груди необхідно збільшити. Тим більше, що чоловік від мене молодший на 12 років. Стало страшно, що якщо йому в мені щось не подобається, може знайти іншу.
Пластична операція мене не лякала, бо за плечима їх було багато. Тому невдовзі я повідомила чоловікові, що йду до свого лікаря і попрошу його знайти мені фахівця, який збільшить груди. Едуард звістку сприйняв спокійно, здавалося чомусь, що йому взагалі байдуже. Ми обговорили деталі, і я вирішила, що хочу третій розмір.
Операція пройшла успішно, я раділа результатам і вперше почала одягати сукні з глибоким вирізом, демонструвати свої нові груди. Спочатку це мені дуже подобалося, незважаючи на те, що нові форми мені заважали і я відчувала певний дискомфорт.
А згодом додався ще й страх. Я читала про багато випадків, коли збільшення грудей закінчувалося раком і повним видаленням молочних залоз.
Тепер я живу постійно у цих побоюваннях. Перевіряюся у маммолога по 3-4 рази на рік і радію, коли він каже, що все добре.
Однак у глибині душі шкодую, що все ж зважилася на пластику, адже зі своїми, нехай навіть маленькими грудьми, я почувалася набагато комфортніше. А головне – на душі завжди було спокійно.
Надія КОВАЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
