Як баба Анця рішила громадськов активістков стати
Прийшла баба Анця до куми у гості, а вона зажурена. Каже: «Майже МВФ Україні кредит не дасть, пенсії нам затримають. З чого жити будемо – не розумію». Сумно стало якось на душі і бабі. Повернулась вона додому і сіла розмірковувати: що робити. А тут дід із улюбленою газетою «Неділя Закарпатські новини» сидить і починає їй читати, що в Ужгороді мітинг якийсь буде.
Баба знервована, їй не до мітингів, пішла до себе в кімнату і мало не плаче, де ж гроші розкопати, адже в онучки скоро День народження – і подарунок якийсь купити треба буде, і гостину зробити.
І тут її осяйнула геніальна, як їй тоді здалося, думка.
«Помню, Марічка ми розказувала, што в Києві за мітинги та усякі акції протесту платят. Она в Інтернеті читала. Там уд 80 до 140 гривню мож заробити. Аж стояти з плакатами, платят май много. Туди привозять челядь із різних областю. Пак ото файна робота! Нич і чинити не треба! Май легко, ги на базарі у вароши яйця та кури продавати, бо на них ще покупатєлю треба найти. Або скорше ,чим гриби в лісі збирати, а дале їх ще сушити або маринувати. А туй стойиш собі, штось кричиш, а за то тобі гроші самі в кошельок течут. А я з прапором стояти буду! Може ми хоть 91 гривню дадут. Ото ни плакат, но айбо й не з голими руками. Ото файний заробіток. Айбо ще туди лиш молодих берут, пінзіонеру їм не все треба. Треба ся упарадити та їхати у варош!»
Щаслива баба підбігла наче окрилена, до діда і поцілувала його в чоло.
«Анцьо! Ти што здуріла? – здивувався він. – Ти ня не цюльовала вже 37 году, а не спиш изо мнов уже 21».
«Діду, я на заробітки їду!» – щасливо закричала стара.
«Ти, жоно, у свойому розумі? Куди тобі вже такуй старуй на Чехи їхати?
«Та я в Ужгород лем. Пак ти розкажу», – майже підстрибнула баба в кімнаті.
«Скоро вибори і всі політики ся активізували, – продовжувала вона роздуми, шукаючи в шафі, що б одягнути. – У телевізорі їх часто вказувати начали. У вароши точно якісь забастовки тепер будут. Йой, як добре! Колись були модні терористи, а тепер – активісти. Буду і я тепер парадьошна активістка».
Стара приміряла всі сукні. Але жодна з них їй не подобалася. Тому вирішила позичити наряд від молодшої за себе на 39 років сусідки.
«Ще біжу в магазин та куплю си краску, волося си покрашу, обим парадна була, бо вже сіда м уся. Айбо ще би ми писок якось наштукатурити треба. Найду в тумбочці в онучки тональний крем. Ай помаду якусь, аби в ня губи челлені були. В перший раз у жізні ся мальовати буду, обим помолоділа хоть на 27 году», – носилася баба Анця сюди-туди, наряджаючись на мітинг.
У ванній кімнаті прямо з пральної машини витягла ще мокрі невістчині труси.
«Йой, сесе файні будюгови. «Спереді черта, сзаді черта і вобще ні черта» ся звут. Через платя їх видко буде, най думают, што я ще дівка. А й ліфчик на ся челлений возьму. Небай што ми на два розміри малий, май файно ми цицьки держати буде. Тай пояс голубий, як мої очі маю. Небай што старий, і я немолода. Тепер завто в мене, як кажут, макіяж. Фраса му того з помадов, так неприятно ми губи роздуват, ги би їх пилососом зассало, або ги бим ся псятини наїла. Но айбо красота трєбує жертв», – продовжувала стара бабішкера виряджатися до Ужгорода.
Коли нарешті все було готово, сіла в маршрутку і поїхала. Всі на неї чомусь дивно дивилися – баба думала, що заздрять, бо вона дуже гарна, хоча насправді виглядала дуже смішно і її просто ніхто не впізнав. Лише коли стара заговорила до водія, передаючи гроші за проїзд, люди здогадалися, хто то, впізнавши її по голосу.
«Анцьо! – аж заплескала в долоні кума Василина. – Та де ти така розфуфирена їдеш? Што на фотосесію? Рішилась си у Фейсбуці сторінку завести? Сятилабисся!»
Баба подумала, що сторінка в Фейсбуці – теж гарна ідея, бо, як казала їй онучка, там багато активістів і вони обговорюють коли і де будуть збиратися, але про свої справжні наміри вирішила змовчати.
«Треба молодость вспомнити. Просралам ї. Їду тепер у варош, оби наверстати упущеноє, – відповіла кумі.
А далі про себе подумала:
«Я там розузнаю, як мож гроши заробляти, а дале їм буду розказовати, най потерплять усі. Казали ми, што за ото, аж когось із собов привести, ще додатково гроші платят. Та за ниї би ми може дали не 80, а 86 гривню. А як пусела бим привела! Я так розбагатіти можу! Наша челядь не така пещена, як городська. Наші не лем стояти та кричати можут, они би й танки перевернули, бо їдять добриньок – усьо свіжоє, з поля, а не з магазину. Тай молоко п’ют із-пуд корови, а не з папірьових пакету. Наприклад, коли моя сусідка із третьої хижі справа із своїм бімбовом ся вадит, окна ся трясут на хижі, пес із будки за тиждень ся боїт уйти. Таких цінних активісту нігде не мож найти».
А кума тим часом лише поглядала на бабу Анцю і сама подалася в роздуми:
«Баба думат, що аж на ся капронові калготи оділа, то вже дівков опять стала. У 79 году молодицю з ся корчит. Чи когось си там найшла, чи йде глядати, не розумію».
Тим часом бабу Анцю й саму почав дратувати її новий образ.
«Налаковалам си волося та так ня голова свербит, ги бим вушлива була. А може то ми кожу краска роз’їла. А може зе до фраса ще ми і в мозок ся пропітала. Оби м ся не звіхнула на старості. І писок ня уд сиї шпакльовки чухат. Так ся здерти хоче, айбо мушу терпіти. 80 гривень до пенсії ми треба. А ще кось ми казав, што там і по 50 грам наливают та дают якусь закуску. Я би й дідови бутерброд взяла. Вуп’ю си та так буду гойкати, што на липовуй алеї всьо листя з дерев упаде. Помню, раз у лісі гадину зустрілам та як загойкалам, она або нараз умерла, або мертвов ся притворила, айбо не кивалася вобще. А аж погойкаю не 3 часи, а 6, заплатят ми аж 160 гривню. Пак ото копати не треба, робота файна. А на слідующий раз попрошу сина, най ми даякий плакат учинит. Ото ще буде більше гроши».
За роздумами стара й не помітила, як доїхала до автостанції. Одразу ж пішла шукати, де в Ужгороді мітингують. Раз помчала до ОДА, потім – до міської ради, на Корятовича до ринку, на набережну, та людей ніде не було.
Побачивши поліцейського, одразу ж підбігла до нього.
«Сись точно буде знати, де забастовка», – подумала про себе.
«Паночку, а де туй мітингують?» – скромно опустивши очі, поцікавилася в молодого високого симпатичного правоохоронця.
«Уже розійшлися», – відповів він і попрямував далі.
«Но та задарь парадиламся так. Йой марішку їм оту солодку! Мені так гроши треба! – рознервувалася баба Анця. – Тепер ся з порожніми руками думу вертати? Іду в магазин та хоть пудецу куплю, увечері си з своїм старим пердуном тяпнеме. Айбо хоть проїхаламся, себе людям показала. А так бим сиділа дома на пеци та слухала, як муй дідо пердит. Но не біда. Будут іще забастовки, я тепер попрошу онучку най ня в Інтернеті зарегістрірує. Буду і я громадська активістка та всьо буду знати», – заспокоювала вона себе, прямуючи знову до маршрутки.
