Як баба Анця Андріїва своїм хотіла зробити, запустити трамваї Ужгородом та людий на Поштовуй зцілювати
Не вдалося бабі Анці закрутити шури-мури ні з Москалем, ні з Балогою-молодшим, а їй так хотілося райського життя, розкошів і гарного одягу, тож вирішила вона йти знайомитись із мером Ужгорода, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
«Тот Богдан файний фаттю. Та й ім’я має парадноє, не вто што в мого діда. Та й машина в нього файна. Я так хочу возитися не на маршрутках, а на чомусь ліпшому. О! Рандж Ровер хочу! Як у нашого депутата. Бо што ми з мого старого пердуна. У нього за всьо життя лиш ровер є, на двох колесах. Нігда ня на курорт не пов’юз, не булам у круїзі Європов. А в Андріїва цілий автопарк! Вот тот ня може хоть на кониць світа повезти! Небай аж у нього жона є. Ми ї удправиме на Канари, хоть на пугода. Най там оддихає. А ще май ліпше, най ся бізнесом якимись займе і гроші най нам присилат, а я вже знаю, як їх потратити», – розмірковувала собі стара.
Почала вона наряджатися в дорогу, бо в Ужгород зібралася. Для цього навіть від невістки плаття позичила – рожеве у синій горошок та труси-невидимки – стрінги, хоч ледве їх натягнула на себе, розуміючи, що після використання вони вже хіба що на корову налізуть.
«Так ня тиснут, што аж ся сльози навертают, айбо раді краси я готова потерпіти. Маю бути модна і современна. Главно не пукнути або не чихнути, бо пурвутся. Я тепер, як дівка, майже. Черево затягну, не мусит видіти, кулько в ня там слою солонини, цицьки уставлю, гомбиці розкапчаю на грудях, най видит, якоє в ня там газдустсво. Я сими цицьками го уд усьих тих, Бога їм небесного, активісту застелю. Чулам, ож наїжджают всякі туй на цього. Ще го й у суд тігали. Айбо я го не дам обідити. Но нич, розберемеся. Каждий, ко проти нього штось не ото уповіст, ізомнов діло буде мати», – аж стисла кулаки баба Анця.
У роздумах вона дійшла до зупинки і навіть не помітила, як зайшла в автобус.
«Де, бабо, чорт вас несе назад? У варош?» – запитав її знайомий водій.
«Пак айно. А де щи. Де туй у нашуй сільськуй дірі мож пуйти. Хіба што в хащу медвідю пужати чи в церкву усі сільські плетки зобрати та всіх обговорити. Мало мушу си мозги провітрити, освіжити. На люди ся попозерати, себе їм показати. Тай треба ми з Андріївом порішати свої важні діла», – відповіла вона.
«До мера йдете? А чи чулисьте, што в Ужгороді ціну на маршрутку з 5 гривню хочут до 10 пудняти? Ану зазвідайте го. Што вам уповіст. Бо аж ото правда, я тоже пудніму стоїмость проїзда наполовину».
«Йой, сятилибисьтеся, якісьте всі шкуродьори, – аж закипіла баба. – На всьо стьте ціни попуднімали. Лиш пінзія без змін, її ніко не пуднімат. Добре. Зазвідаю го».
Сіла баба на сидіння і знову задумалася.
«Я геніальну ідею маю! Я му предложу трамваї запустити. Пак у нас нич ниє. Ні трамваю, ні тролейбсу, ні метро. Чулам што у вароши штось копали… нєт, не на Петефі, а ще раньше… челядь казала, што метро найшли, айбо оно вело до словаку. Тими лабіринтами ціґаретлики та палинку лише возили. А людям із того што? Нич! У всьому Закарпатті метро ниє! – почала нервувати баба Анця. – Треба би пустити трамвай варошом. Там, коло моста Масарика я би зробила станцію. Назвалабим ї Гадяча. Зашто? На честь Ужа. Ще коло базара на Корятовича обов’язково пустилабим лінію, оби мож крумплі, капусту, парадички, огурки, цибулю, коли хочу їх продавати, прямо до прилавку пудвозити… Я би ї назвала Бананова. Чого? Просто так. Бо на базарі банани продают. Коло замка була би Королівська, бо я ся там королевов вижу. А чого би і нєт. Ще коло автовокзала я би пристроїла станцію Марштуточну, оби до автобусу люди пудвозила… Хоть рядом і жілізнодорожний вокзал. Мож би її ще назвати «Пора думу». Айбо ліпше Японія. Оби усі, ко приїжджає в Ужгород, нараз знали, што у сакуровий варош попадают. А в Новому районі би була станція Кониць світа. Бо ото од центра дуже далеко. На БАМі – Коло Бога, бо ун в Ужгороді, як Говерла на Закарпатті, пуд небом, на висоті. Коло аеропорта – Космічна. Може би так і ракети, не лем самальоти запустили. А в тому трамваї треба й Інтернет провести, як у нових ужгородських автобусах, оби молодьож ся любила возити. І ще… оби там порядок був, оби челядь не смітила, а робочі харили. Я сама буду раз на тиждень на тому трамвайови їздити і Богданкови розказувати, чи порядок у ньому. Ун, сарака, сам роботов занятий, не встигат маршрутки перевіряти, а в мене час буде. Я всьо перевірю! А може би ми ще лінію проклали до його хижі. Пак ясно што й я там жити буду. Оби ми далеко ходити не треба було. Як-не-як я вже немолода, хоть ото не указую нікому. Школьнику, студенту і пенсіонеру там будут возити задарь. Раз на тиждень. До церкви. Каждий день не мож. Гроші не треба тринькати, най ся не розслабляют, усім лиш шару подавай. Головноє, оби ся Богдан согласив. Я вже представляю, як я буду казати шоферови: «Ді, коні, поїхали, бо запоздимеся на бал!» А ун мені відповіст: «Слухаю вас, моя королево!» – аж заплескала в долоні стара.
Баба навіть не помітила, як опинилася в Ужгороді. Рішуче вона одразу попрямувала до мерії.
«Юй! Як туй файно! Ремонт учинили. Я ще й не виділа. Хоть рядом не раз проходилам, – здивувалася баба Анця. – Туй такий коридор, што жити в ньому мож! Я туй ночну гостинницю вчиню. Удинь си най там усякі свої послуги надают, а нашто після роботи такоє місто пустовати буде. Будеме разом з Богданком для ужвароської чиляди гроші заробляти. А што. І так сим цілим першим етажом лем люди шуруют туда-сюда і нич не роблят. А так там туристи будут ночувати, гроші в казну вароша приносити. Я добра ґаздиня. Я научу Богданка по-закарпатськи ґаздувати, – аж замріялася вона. – А з того фонтана, што рядом на вулици, учиню басейн. Покличу батюшку знакомого, ун буде каждий динь зрана воду сятити і люди ся там купати будут. Я файну легенду придумаю, што ота вода уд усіх на світі болячок спасає і до нас хлинут паломники з усьої України, та де… з усьої Європи… нє, ліпше з усього світу! Гроші на всьому мож заробити, аж башка є на плечах. І поремонтуєме ми у вароши не лем набережну, із-за якої туй тулько скандалу було, а й усі дороги вчиниме, аж до Мукачева… най завідуют».
Записалася баба Анця на прийом, сіла в коридорі і чекає своєї черги. Людей там багато, і всі про свої проблеми розповідають. Але старій так не хочеться про погане слухати, вона після таких солодких фантазій хотіла прямо в обійми до мера.
І раптом… її покликали.
У старої підкосилися ноги і затремтіли руки. Відчинила двері і мало не знепритомніла, коли побачила міського голову.
«Який ун файний! У костюмі, не ги мій дідо у старуй сорокагуднюй спортивці. Яка годинка в нього на руці! Не ото што в мого пердуна, яку колись украв ще в Югославії. Давно не ходить, но ун їх замість браслета носит. А як ун пахне! Не так ги мій старий чорт, кой гнуй із-пуд корови харит. Не чоловік, а мечта!»
«Доброго дня!» – перервав її думки Богдан Андріїв і привітався першим. – Проходьте, будь ласка. Сідайте. Розповідайте, що вас привело до мене».
Баба так розгубилася, що забула все, що хотіла казати. Єдине, що крутилося в голові – автобуси, маршрутки, ремонти, дороги.
«Паночку, слава Йсусу Христу. Треба би нам у селі дорогу вчинити, тай новий автобус закупити, як у вароши, бо маршрутка набита, як сельодка у банці на Сятий вичур, так ся тяжко добирати», – ледве видавила з себе баба Анця перше, що спало на думку.
«Вибачте. Я міський голова Ужгорода і займаюся лише питаннями в межах міста. Вам до голови Закарпатської ОДА потрібно. То тут недалеко. Там вас приймуть і вислухають. До побачення», – відповів їй мер, проводжаючи з кабінету в коридор.
Баба не могла ще п’ять хвилин прийти до себе. Отямилася вже на вулиці.
«Сятивбися. Удкідь я знала, што треба говорити. Культурно удшив ня. Села – не його робота. Як чкода. Так ми ся полюбив. Якраз у мойому вкусі! Я би му каждий вичур після роботи массаж робила та ноги бим му у горячуй воді із суллю парила. Но што чинити? Не везе ми і усьо. До кого би ще пуйти? О! Придумалам! До Рівіса! Кажут, што ун тоже дуже багатий! Називают го закарпатським феодалом, бо всюди в нього земля. А май много в Хусті. Айбо тот Хуст у чорт знає де… так далеко… Та не хочемися йти жити у провінцію. Аж село вже міняти та лиш на Ужгород. Но та подумаю ще», – важко зітхнула стара.
«Їду си раз думу. Там уже худоба точно голодна. Та й дідо ся вже може соскучив. Хоть і бідний, хоть і толку з нього ніякого, айбо ун муй, рідний. А там… лиш си штось придумаю. Лиш кось ся стоящий ми попаде», – вирішила баба Анця, чимчикуючи до автовокзалу.
