Про це газеті «Неділя Закарпатські новини» розповів отець Василь МАНДЗЮК із Міжгір’я, настоятель храму «Воскресіння ГНІХ» та «Різдва Пресвятої Богородиці», Мукачівської греко-католицької єпархії, який неодноразово побував у АТО у якості військового капелана, разом із земляками постійно порушує актуальні питання, а ще и він виготовляє луки та варить сир.
У нас багато лайок, де згадується ім’я Бога. На Вашу думку, люди хоч усвідомлюють, що говорять?
Деякі усвідомлюють. Хоча дехто – ні. Та й такі лайки є не лише в закарпатців, але і в інших областях, навіть країнах. Я маю друзів у Сербії, так там теж такі лайки, як у нас. І так само говорять. Хоча з такими словами жартувати не можна. Коли мати проклинає дитину, на неї це може «впасти» і людина може мати в житті проблеми. Але фактично проклясти можна лише того, над ким людина має владу. Наприклад, чоловік дружину, жінка – дітей. Тому над словами завжди треба думати.
Закарпатці – люди забобонні. Чим можна це пояснити, адже наш край вважається побожним…
Наші люди скоріше церковні, ніж духовні. У багатьох християнство – як маска: у церкві одягнув, вийшов – зняв. Був у мене випадок, коли святкували 400-річчя Берестейської унії. У Львові біля оперного театру встановили сцену і вся площа була наповнена людьми. Усі стояли щільно, як сірники у коробці. Лише якась групка із коробкою ходила назад-вперед, заважаючи іншим молитися. Виявилося, що то наші закарпатці на якусь церкву гроші збирали… Аж соромно було зізнаватися, що я теж із Закарпаття. У той же час є в нас такі, що на церкви пожертви дають, біля кожного хреста по тричі хрестяться, а людей обманюють, утримують заклади з гральними автоматами. Якби побожність була щирою, то за кордоном не було б закарпатських рекетирів, які оббирають власних земляків. Хоча маємо і справді побожних людей, яких меншість, але вони є.
