Як баба Анця хотіла головнов топ-жонов області стати
Принесла баба Анця дідові вечерю, поставила на стіл, а він газету читає і не думає їсти.
«Діду, што там у новинці такоє файноє пише, што ти даже голубці не видиш перед собов», – спитала у нього.
«Йой, Анцьо! Даже си не представляш. Туй у «Неділі Закарпатських новинах» пише, ож новий ТОП чинят».
«А што ото, діду? Чулам, што кой на жоні файно юпка сидит, каже тіп-топ. А просто ТОП – ото штось із цурря?» – зацікавилася стара.
«Но ти, бабо, тупа ги папуча! – росміявся дід. – Пак ото журнал такий про самих успішних люди, што їх челядь упознає. Так ся й називат «Впливові люди Закарпаття»!
«Йой, я все мечтала у журнал попасти! А ще й меже таких… Там і Москаль буде?»
«Удкіль я знаю, Анцьо, ко там буде. Туй не пише. Їдь у варош до журналісту і зазвідай».
Бабу ніби електричним струмом ударило. Раптом її осінила геніальна ідея, про яку вона вирішила вголос не говорити нікому.
«Поїду! Ще й як поїду! – подумала про себе. – І не лем найду тих журналісту, айбо й попрошу їх, оби і про мене там написали тай оби ня пофотографовали і оби ми фотку туди поклали. Най ня вся область упознає! Я же заслужила! Моя жизнь чудо як насичена всякими собитіями! Родиламся, паслам корову, пушлам у школу, три класи удходилам, благо, што товди ще не 12 як тепер було, а дале… дале што… уддаламся за сього баламуту, 50 году позору із своїм дідом і всьо в порядку. Родилам трьох діти. Ходилам на поле крумплі копати, дрова кололам ги марга, сіно косила, свині годовала… і так тулько году пролетіло як один динь! Я тим журналістам усьо розкажу! Най знают, як ото жити! Не хочу бути простов, хочу бути крутов!»
Натхненна баба Анця лягла спати. Цілу ніч їй снилося, як до неї на вулиці люди підходять і просять автографи, як її на конкурс краси запрошують… а ще й у дитсадок сільський – Снігуркою на Новий рік… і розказує вона дітям не вірші та казочки, а про себе, про своє життя і всі слухають повідкривавши роти.
Прокинулася вранці вся мокра.
«Што ми ся за солодкі сни снили! Йой. Оби лем пророчі були. Аж зупрілам од щастя. Так ми ще ніколи добре не було. Скоро я стану май ізвєсна, як Леді Гага. Треба ми лиш фотосесію заказати. Іду до фотографа нашого. Ун свадьби фотографує, доста страшних молодиць на комп’ютері на красавіц превращає. І надомнов най штось там наворожит. Може ся із жаби цариця вчинити. Так і із мене най тот хлоп файну дівку вчинит. Мало лише най ся припаражу. Што би на ся взяти? Може нові будюгови з чіпочками? Айбо ко їх увидит і так. Треба якоєсь плаття парадноє найти. Украду уд невістки. Небай аж ми на шість розміру малоє, я черево і так затягну. Головноє – залізти в нього і не пурвати го. Мало губи си пудкрашу онуччинов помадов, обим май файна була».
Баба навіть корову забула нагодувати, припарадилася і побігла до Мигаля, сусіда-фотографа.
«Мигальку золотий, треба ми фотосесію срочно вчинити», – прямо з вулиці почала йому кричати.
«Нашто, бабко, ви хворі? Умиратися ся збираєте? Вам на пам’ятник фотку треба?»
«Тьфу, пропавбись із сирохманом! Я лем жити начинаю! Я й тебе переживу! На модний дуже солідний журнал «Впливові люди ТОП-100» ми треба. Про успішних люди. Зараз в Ужгород поїду, усьих там цяцьками розтручаю! Ти не много звідай, а роби так, обим файна уйшла. Учини з ня дівку!»
«Дівку з вас уже не зробить даже самий ліпший ілюзіоніст світу, самий знаменитий гінеколог, даже пластичний хірург. Но я щось пропробую намудрувати».
«Та де! Ти не мудруй! Чини на совість! Я ти щедро заплачу! Мені як на конкурс краси треба!»
«Юй! Та який то із вашими габаритами, кой у маршрутці з таков гузицьов два міста занімаєте, конкурс мав би бути!»
«Міс Америка у 1921 годі була метр шістдесят ростом і важила сімдесят три кіла. Я розумію, што нині би она може й не перемогла у тому конкурсі, айбо… факт лишат ся фактом!».
«Та нині би она вже точно не перемогла. Уже дуже сильно стара. Дівок молодих повно!»
«Та я не про вік, а про розміри. Но та ладно, зуби ми не заговорюй, фотографуй ня!».
«А у яких позах?» – із насмішкою запитав хлопець.
«У всяких! Кой корову дою, кой гнуй виношу, кой крумплі копаю, кой свині пузо чухаю. Позерай, я же вся натуральна! А які нинішні жони? Красят волося, нарощуют іскуственні кліпки, ліплят си нугті, одівают усякі пояси, аби їм солонину на череві затягло, носять лівчики, оби ся цьицьки в них виділи май великі ги є. Свого на них што ся лишат? Майже нич! А ще мужику си настояних дале глядают! Та які можут бути мужики настоящі, кой они самі не настоящі, а фальшиві! Но та я укажу тим вароським, як ото жити жити на повну, по-настоящому».
Пофотографував Мигаль бабу Анцю, скинув їй фотографії на флешку і почала вона збиратися в Ужгород.
«Возьму з собов 30 домашніх яцийць, трилітрову банку пасулі, банку сметани, кугута з холодильника, мало грибу сушених. Най ся погостять, бо у вароші точно голодніют. Што они там чинити знают? Точно не много. Ото я жона шіковна і вся робота ми в руках горит. Нагодую їх, сараку, свіжатинов», – бурмотіла про себе стара, збираючись у дорогу.
Приїхала вона в Ужгород, знайшла редакцію газети «Неділя Закарпатські новини» і простягнула пакунок:
«Беріт, есе вам, – каже. – Зробіт си гостину із натуральних прожитку. Есе не ваша вароська хімія. Я всьо з села привезла, ото чиста органіка».
Бабиній щедрості там усі здивувалися і одразу від неї запитали, що вона хоче: подати оголошення, попросити журналістів висвітлити якусь проблему, чи розрекламувати своє господарство.
«Я вам магарич привезла! – приступила стара до справи. – Чулам туй, що дуже файний журнал виходить у вас, «ТОП» навизатся, про вліятельних люди Закарпаття. Діло до вас маю. Покладіт ня на першоє місто. Я за свою довгу жизнь на такоє заслужила! А то ви всяких там дармоїду назбираєте. Ногті в манікюрі, напахлючені, шаття на ся натягнут ги кой верету з мого шіфона… Я не така модна, я проста сільська жона. Айбо чесна, симпатична, розумна, талановита, знаю ліпше плетковати чим они, можу такоє наобіцяти, што вуха їм одпадут і повірят ми. Они тоже лем обіцяют, тулько наобіцяли, што люди вже мают бути міліонерами. Я тоже люблю лапшу вішати і дідам обіцяю всячино… а сусідкам ся хвалю. Недавно однуй розказала, што укопалам крумплю, што важит 2 кіла. Она нараз уд ня просила на розсаду. Другуй казалам, што корова дає по 18 літру молока 3 раз на день. Она вже в ня теля вже заказала і я продам го на 100 доллару дорожче, чим обично. Уд політику так навчиламся говорити. Телевізор ся часто позераю. Короче хочу в ТОП! Хочу оби до ня на прийом Москаль, Андріїв, Балога ходили. Файні усі три фаттьови! Хочу прямо на обложку! Треба ми сусідці Марці нус утерти, бо она у школі виграла конкурс краси уд мене. А я тепер хочу стати першов жонов у області, оби до ня даже президенти прилітали. Небай, што аеропорт досі пустує. Запустят го. Скоро. Як моє ся желаніє ісполнит, і самальоти до нас літати начнут із усього світа! Увидите! Я Закарпаття на всю Європу прославлю. Будут до ня чехи, мадяри, словаки та ще й румуни, а може й американці інтерв’ю брати прилітати. Як таков популяонов буду, сам Трамп прилетит ся знакомити! А чого бит і нєт! У нас туй у Синевирі вже кіна голлівудські знімают, актрьори їхні туй у кафе їдять, так зашто би тот Дональд і сам до нас у гості не притягся! Ми го туй бограчом нагодуєме, шовдарьом, палачінтами із лекваром, кавильом закарпатським ай палинков го напойиме. Так му ся полюбит, што каждий гуд прилітати буде по сім раз. А може й по вусім. Ви главноє файно за ня напишіть. Чекайте, туй і фотографії маю, най лиш у буділароши флешку найду».
Слухали бабу не перебиваючи усім колективом редакції газети «Неділя Закарпатські новини» 3 години і 47 хвилин. Коли вона нарешті замовчала, редактор проекту «Впливові люди Закарпаття ТОП-100» їй повідомив не дуже радісну для неї новину:
«Бабко, у вас дійсно гарні мрії і цікаве життя. Але всі сто місць уже заброньовані, усе давно розписано. Можете бути хіба що 101-ю. А на обкладинці давно місце зайняте, не вийде. Хіба що на наступний рік».
Скривилася стара як середа на п’ятницю, знизала плечима невдоволено і каже:
«Нєт. Такоє мені не пудходит. Ліпше вже гуд почекаю. 79 году і так чекалам, а 12 місяцю – то вже не так і много. Якраз ми на 80-річчя подарок файний буде. Но та будьте здорові!»
Вийшла баба Анця на вулицю і здогадалася, що подарунки журналістам з собою прихватила.
«Йой як добре, што розтєряламся і забулам їм дати. Туй на Корятовича базар рядом. Іду та продам свіжатину. Гроши си хоть на маршрутку зароблю. І так утратилася і на поїдку, і на фотографії. Та мало може й думу штось прикуплю, – знову піднявся настрій і не тільки у баби. – Што чинити. Вернуся на слідующу осінь до них. А ліпше буду кажді два тижні заходити. Оби за ня помнили! Мені дуже треба в тот ТОП! Я всім укажу, што я не просто Анця, а сама ліпша Анця Закарпаття!»
