Закарпатець пережив клінічну смерть і поділився враженнями з того світу

Увесь день Василь «пролежав у повітрі»

Василь лежав у реанімаційному відділенні вже четвертий день. Йому то було краще, а то зовсім наступала криза. І раптом від відчув, як його тіло піднімається над ліжком. У такому ж самому положенні, в якому він лежав. Василь застиг десь на двадцять сантиметрів над ліжком. Він не міг промовити ні слова. Лікарі приходили, дивилися на апарати, до яких він був підключений. Нічого небезпечного не знаходили.

А тим часом він піднявся ще на якихось десять сантиметрів. Його цей стан приголомшив. Раніше він таке тільки у фільмах бачив. Як тіло стоїть у невагомості високо над підлогою. І, що дивно, дедалі більше він піднімався, тим менше відчував біль, його більше не турбували інші неприємні відчуття.

• Закарпатець навмисне наїхав машиною на рідну сестру. Жінка померла

Увесь день він отак «пролежав у повітрі». Яка сила його тримала, невідомо. А потім раптом дуже швидко почав віддалятися від лікарняної постелі. Виявляється, стеля не була для нього ніякою перешкодою. Василь здивувався, наскільки він легкий. В такому ж положенні він зводився вверх.

Не було ніяких коридорів, чорних дір. Він просто ставав усе легшим. Хтось або щось почало з ним розмовляти. Він не міг поворухнути головою вправо чи вліво – для того, щоб побачити співрозмовника.

«Я тебе розумію», – говорив якийсь чоловічий голос. «І я тебе розумію», – озивався справа жіночий. А потім щось торкнулося його волосся. Це був не вітер. Це було щось схоже на те, коли вдома вранці його будив кіт.

Василю було так легко і так гарно, що йому хотілося розплакатися. Він ніби потрапив у коло таких людей чи створінь, які безмежно його любили. Без всяких умов. Створінь, яким про все-все можна було розповісти. Це були найкращі друзі, які могли за нього віддати життя.

Правда, в якусь мить йому стало незручно, що він лежить, такий безпомічний. І це в той час, коли залишився сам-самісінький на світі. Але він відчув, що йому готові допомогти ці люблячі його створіння. Він зрозумів, що навіть, якщо б сотню років його треба годувати чи за ним прибирати, вони б ні на мить не вагалися, чи він цього заслужив. А з любов’ю би це для нього робили.

І після цього він відчув спокій. Такий глибокий і чистий спокій, який, мабуть, ніколи не відчувають люди, які живуть на землі. Йому ні про що не треба було турбуватися. Він розумів, що про що б не попросив цих невідомих, вони це для нього зроблять. Але зроблять тільки те, що принесе йому справжню радість.

Він хотів заговорити з тими, кому належали ці голоси. Але, виявилося, що йому важко говорити. Але тут він зробив ще одне відкриття, яке його приголомшило. Із незнайомцями було досить спілкуватися думками.

• Чи знаєте ви, що їсте тістечка зі свининою та натираєте тіло трупними відходами

У минулому житті мати викинула його у смітник

І от Василь почав подумки говорити з ними. Про те, як шкодує про свої необдумані вчинки. Наприклад, про те, як у юності кинув дівчину, бо злякався, що вона вагітна. І син виріс без нього. Навіть тоді, коли Василь одружився, не цікавився його життям. Чесно кажучи, не тому, що був такий жорстокий. А просто боявся відповідальності. А ще тому, що це була випадкова зустріч. Не таку дівчину він мріяв зустріти. І ось зараз треба впрягати в це ярмо. Через безглузду легковажність, якої припустився, як і більшість людей у його віці.

Василь злякався, що люблячі створіння, які зараз літали біля нього, його осудять і залишать самого. Але чоловічий голос лагідно сказав: «Я тебе розумію!». Його не виправдовували. Його не жаліли. Просто не переставали любити.

Жіночий голос теж заговорив із ним. І тут Василь почув дивну історію. Про своє попереднє життя, а не те, яке він проживає зараз. Про те, що тоді він був сином цієї жінки, з якою в цьому житті не хотів одружитися. І тоді вона його викинула у смітник ще немовлям. Бо боялася, що її новий чоловік не прийме чужої дитини. І він через кілька годин на морозі помер.

Тому, він, виявляється, вчинив так невипадково. Його підсвідомість просто пригадала ці кармічні зв’язки, цей біль. І Василь кинув цю жінку – так само, як вона колись його. І вони мусіли зустрітися тут, на землі. Вони навіть перетнулися біля великих смітників, пригадав Василь. Хоч Василеві якраз здавалося, що зустріч була зовсім випадковою. Правду кажучи, дівчина йому навіть не подобалася. Він відчував до неї навіть незрозумілу йому неприязнь. І він навіть не припускав, що у їхніх стосунків може бути якесь майбутнє.

• Якими засобами народної медицини варто користуватися закарпатцям. Думка людини, яка точно про це знає

Але ж я мав це перебороти, – думав Василь. Адже не можна платити злом за зло. «Так, мав би, – заговорили до нього дивні створіння. Але це дуже важко дається. Не всі можуть через це пройти. Тоді ти би отримав велике щастя в подружньому житті. А так ти і його вважаєш ярмом».

І це була правда! Із дружиною у Василя були дуже холодні стосунки. Він був роботящим, заробляв гроші. І тільки тому вона за нього трималася. Але коли наступали вихідні, Василь хотів збожеволіти від того, як йому було незатишно вдома.

 Ти або дозволяєш Всесвіту змінити тебе або ні.

А він, Всесвіт, із покорою чекає на це.

– Але найважливішою була не вона, – сказав ще один голос. – А твій директор фірми, який був насправді дуже брутальним, несправедливим. Але ти мав пробачити його. Ти міг попросити допомоги у нас, щоб ми тобі допомогли з цим справитися. Бо цей начальник у минулому житті і був коханцем твоєї матері. Коли б простив його, в тебе б одразу знайшлася нова перспективна робота. А зі своєю колишньою матір’ю ти б на землі просто не зустрівся.

Он воно як! Але ж коли він простив того Павловича, він хіба б від цього змінився?

І тут він почув ще інший голос. Їх навколо, виявляється, було так багато!

– Це його справа – змінювати чи ні. Нічого силоміць на землі не відбувається. Ти або дозволяєш Всесвіту змінити тебе або ні. А він, Всесвіт, із покорою чекає на це.

То, виходить, Василеві там, на землі, не треба було ні про що турбуватися! Ні про взуття на зиму, ні про новий велосипед, ні навіть про своє здоров’я. Якщо б він це попросив, і це йому було б справді необхідне, ці люблячі створіння виконали б ці просьби. Він міг жити спокійно! А скільки було зайвих страхів, потрясінь, істерик! Йому треба було дбати тільки про свою душу і душі інших людей, от і все.

Але ж моя дружина, чому вона така? Чому ми з нею зустрілися?

І тут озвався ще один голос.

– А ще за два життя до цього ти був її батьком. Ти був тоді жорстоким. Ти вигнав свою доньку, коли почув, що вона завагітніла. Вона замерзла на вулиці. Як бачиш, у наступному житті щось подібне трапилося із тобою. Ти замерз, бо тебе мати викинула на смітник. Тепер ця колишня дочка – твоя дружина. Тому не дивуйся, що вона не відчуває до тебе нічого доброго. Ти маєш зараз зазнати того, чого зазнала твоя донька, коли позбулася твоєї любові.

– А взагалі це ж усе так просто! – почувся інший голос. – Люди мали б це відчувати! Буває, що до одних у них ставлення, як до батька. До інших, як до сина. І це при тому, що насправді ці чоловік і жінка є подружжям чи просто люблять одне одного. А потім їх хтось кидає. Або зраджує. І вони не можуть в це повірити, що той, кого вони так кохають, насправді не є їхньою половинкою. А це просто кармічна пастка.

• А я, я міг би щось виправити, коли б мав можливість? – вигукнув Василь.
• Ми цього не знаємо. Майбутнього в людей нема. Є тільки минуле, яке належить всім, з ким ти зустрічався. Теперішнє належить тобі. А майбутнє – Богу.
• Але я дуже хочу спробувати! Хоча не знаю, як це зробити. Як мені помиритися із сином? Як пробачити Павловича? Як налагодити лад вдома?
• Всі ці відповіді ти можеш віднайти тільки в своїй душі, – лагідно промовив біля нього хтось. – А ми, ми будемо допомагати.

І в цю ж мить він почав важчати. Його ноги, здавалося, були як колоди. Голова теж стала важкою. Він повертався в ліжко дуже швидко. Але водночас і повертався колишній біль.

– Криза минула, – посміхнулася йому медсестра. – Вам краще?

Василь кивнув.

Василю! Васю! Що з тобою? Мені снилося, що я тебе вбила! – плакала Ліда.

• Ви просили дізнатися, який телефон у ось цієї людини, медсестра простягнула йому папірець. Там було записано телефон його колишньої подруги – матері його сина.
• Ви майже годину про це просили. І так благали. Що я подзвонила в довідкову службу, – пояснила вона.
• Я? Цілу годину говорив? Але хіба я можу встати? – здивувався Василь. Але як він був приголомшений, коли зрозумів, що може сидіти і навіть робити кроки. Медсестра провела його в коридор до телефону. Пацієнт трохи завагався: чи варто таку важливу телефонну розмову починати в коридорі. А раптом його колишня почне кричати на нього? Та хіба іншого і можна було сподіватися?

Але він вже був іншим, як колись. Рішучим спокійним. Він більше не боявся, що хтось вразить його самолюбство. Він був переконаний, що те, що він зараз зробить, – дуже важливе. І зупинятися не можна.

Василь набрав номер. Почув голос.

• Лідо, це ти? – перепитав він. Але тільки тому, що розгубився. Бо переплутати її голос було неможливо.
• Василь! Васю! Що з тобою? – схвильовано кричала жінка. – Ти мені цілий тиждень снився. – Мені снилося, що я тебе вбила! – плакала Ліда.
• Все гаразд! Вже все минуло! – почав заспокоювати її Василь. – А як мій син? Твій син?
• Знаєш, я йому ніколи про тебе поганого не говорила. Він дуже хоче зустрітися з тобою.

Вони й справді побачилися через кілька днів. Назустріч Василеві йшов дорослий чоловік, так схожий на нього. Він став перед батьком, як укопаний. А потім розкинув руки і міцно-міцно обійняв батька. А потім цих двох, дорогих їй чоловіків обійняла Ліда. Здавалося, вони цілу вічність стояли так посеред лікарняного двору. На них озиралися люди, посміхалися і йшли собі далі.

Василь відчув, як від цих двох до нього передається любов. Майже така ж сама, якої він зазнав, коли здійнявся високо над підлогою. Він зрозумів, що зробить для них все можливе і неможливе. А вони – для нього.

Ще через два тижні Василя виписали. Тут теж почалося випробування. Він пробував заговорити з дружиною про їхні стосунки. Що вони мали б стати кращими. Але вона байдуже все вислуховувала, а вже через кілька хвилин казала, що в неї немає часу. Звичайно, ні про які минулі життя він не розповідав. Дружина б вважала, що він просто збожеволів. Він неї, як і колись, віяло холодом.

Василь згадав, що його жінка до цього ще не готова. Що він не має права її засуджувати. Він має її любити. А Бог допоможе їй зазнати любові тільки тоді, коли вона сама цього схоче.

Єдине, що його турбувало зараз, – дружина.

Але він знав, що для цього потрібен час. Може навіть не одне життя.

А з Павловичем вони перетнулися на вулиці.

– Ти той, пробач мене, коли я був неправий! – сказав йому Василь.

Іван Павлович, його колишній начальник, був приголомшений:

• Це ти в мене просиш пробачення? Та я такий, що мало хто стерпіти може такий характер. Це ти, Василю, пробач. Самому дивно. Ніколи не просив жодних пробачень. Думав, то бабська справа. А знаєш, тут робота накльовується. Дуже перспективна! В Австрію треба бригаду електриків. А ти в нас такий тямущий! Спробуй! Трохи із хлопцями-іноземцями поспілкуйся. Вони в нас ще тижнів два будуть, досвідом обмінюються.

Василь одразу згодився. Життя налагоджувалося. Більше того, стало таким добрим до нього, щедрим. Єдине, що його турбувало зараз, – дружина. Але він знав, що для цього потрібен час. Багато часу. Може навіть не одне життя.

Дарина МИКУЛЕЦЬ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net