Студентки в Ужгороді зняли квартиру дуже дешево, але те, що пережили вони тієї ночі, змусило їх назавжди піти з того місця
Я вчилася на заочному на філфаці в Ужгородському університеті. Тож ми з дівчатами винаймали квартири. Квартири ті знайти нам було нелегко. Адже не так багато хазяїв хочуть здати свої апартаменти лише на якийсь тиждень чи два. Звичайно, перевагу надавали тим студентам, які вчилися на стаціонарі, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Тож, коли нам одного разу дуже поталанило з квартирою, ми навіть здивувалися. Ріелтор привів нас у дуже чисту квартирку, таку сонячну та ще й так гарно обставлену. Але головне – казав, що її можна наймати ще й за дуже мізерну ціну.
Господиня запевнила нас, що ми можемо займати її, коли приїздитимемо на сесії. Мовляв, вона не дуже зацікавлена в грошах. Просто хоче, щоб час від часу у цій оселі жили якісь люди. Бо не хоче, щоб квартира стояла пусткою.
Тож ми з дівчатами одразу вселилися. Щоправда, трохи здивувалися, що сусіди на нас дивляться дивно – якось ніби з тривогою. З однією сусідкою нам вдалося розговоритися трохи більше. Вона розповіла, що раніше тут жила дуже акуратна бабуся. Правда, було їй тут дуже самотньо. Бо діти поїхали на заробітки – за кордон. Онуки теж виросли – і їх забрали батьки.
Сусідка, правда, промовчала, що ця бабуся згодом збожеволіла. Вона дуже любила свого внука. А він женився проти її волі. Саме йому вона й заповідала цю квартиру. Тож молоді і оселилися у неї. Бабуся не відчитувала дружини онука. Ніколи їй нічого прикрого не казала. Тільки опівночі сідала пити чай у кухні і цорконіла чайною ложечкою.
Вона могла так чаювати дві чи три години. І нарешті молоду жінку це вивело з себе. Вона забралася з дому. Але з нею пішов і улюблений онук. Він все ж таки вибрав кохану жінку, а не бабусю, яка його виростила буквально з пелюшок.
Ми похитали головою у відповідь на цю сумну історію. Таких історій сьогодні багато. Та й раніше їх не бракувало.
Але вже за півгодини ми забули все це і почали весело щебетати про своє життя. Ми були дуже раді, що вирвалися з дому – із села. Адже там так багато роботи і немає часу навіть підняти голову, а не те щоб ось так поговорити з кимось.
З дому ми поприносили ще й багато смачної їжі. Тож на кухні ми і влаштували прекрасні вечірку – з тими домашніми наїдками. Увечері ми щасливо всі заснули.
Був гарний прохолодний вечір. Але вночі я прокинулася. І не зовсім зрозуміла, де зараз знаходжуся. Пішла на той дивний звук, який мене розбудив. Звук долинав із кухні. А сама кухня була освітлена вуличним ліхтарем.
Світло падало на клейонку у синю клітинку. У принципі, завдяки цьому світлу навіть можна було зготувати їжу і не вмикати лампочку.
Але те, що я побачила, змусило мене здригнутися. На столі стояла чашка чаю, а в ній – маленька ложечка. Так от, цокотіла саме ця чайна ложечка. Було таке враження, ніби хтось робить нею кола у чашці – вона оберталася. У мене від жаху ледь не підкосилися ноги. Але згодом звуки стихли.
З калатаючим серцем я повернулася в кімнату – навшпиньки, щоб не розбудити подруг. Адже знала, які вони втомлені і як їм потрібен все ж таки цей легкий сон у чужому місті. До того ж завтра нам усім треба було ще й здавати іспити. Але всю ніч я так і не змогла заснути.
Не знаю, скільки ще минуло часу, але тут я знову почула це цокання ложечки. Цього разу на звук пішла Аня. Вона, напевно, побачила те ж саме, що і я. І теж повернулася в кімнату – дуже тихенько, бо не хотіла нікого будити.
Втретє цокання ложечки почулося вже над ранок. Помітила, що до цього часу ніхто із нас не спав. На ранок жодна з нас не зізналася в тому, що побачила уночі на кухні. Ми пішли складати іспити. Хвала Богу, все склалося гарно. Екзамени виявилися успішними.
Тільки тоді, коли ми все ж таки повернулися з університету в нашу квартирку, Аня почала розповідати те, що вона побачила у кухні. Інша наша подруга – Марина дивилася на неї зачаровано. Вона теж чула ці дивні звуки, але на кухню не пішла. А я зізналася, що зі мною трапилося те ж саме.
Наступного дня ми таки поїхали з цієї квартири. Господиня навіть не питала, чому. Вона повернула нам гроші і сумно похитала головою.
Це була дочка тієї бабусі, яка прожила тут усе життя. Вона тільки додала, що квартиру, напевно, все ж таки доведеться продати. Бо скоро вона знову їде за кордон. Ми швиденько з нею погодилися і пішли ночувати до моєї далекої родички.
Марія ГОТРА, газета «Поради», ексклюзивно для zakarpatpost.net
