Чим пахне в Ужгороді Новий рік
Перед Новим роком згадується давній вірш Джанні Родарі «Чим пахнуть ремесла». Це писалося до того, як переміг знеособлений ширвжиток. Тоді кожний виріб справді ще чимсь пахнув – передусім душею свого майстра. Останнім часом ця тенденція ніби повертається за допомогою хенд-мейду.
Так-от, Новий рік для дітей мого покоління асоціювався передусім з мандаринами. Вони з’являлися у більшості наших міст саме під Новий рік – як сезонний і навіть ритуальний товар, типу радянська кутя. Насичена фруктова нота у морозному повітрі запам’яталася на все життя. Запахів тоді було не так вже й багато. Парфуми «Червона Москва», одеколон «Шипр» , пара шампунів. Мило переважно не пахло. Зараз вже важко уявити, що колись панував такий аскетизм, що жили так «чистенько». Тому й усьому значимому вистачало уваги.
З часом ситуація почала змінюватися. З-за кордону до Ужгорода проникали все нові і нові аромати. Пам’ятаю перші свої враження від бананів (диня краща), коли (прикольно – лимонад із присмаком кави), жуйки (все гарне швидко минає). Навіть трикотаж з тодішніх Чехословаччини і Угорщини пахнув якось інакше, ніж наш. Не кажучи вже про їхні розцяцьковані поліетиленові пакети. Західна цивілізація вкрадалася у радянський побут найперше оцими запахами, яких поволі ставало все більше і більше.
Перебудова пахла газетною фарбою. Газет тоді було багато, коштували вони копійки, зранку і в обід перед кількома десятками міських кіосків шикувалися цілі черги. Люди, які мовчали десятиліттями, намагалися якомога швидше виговоритися і наслухатися. Тепер зрозуміло: нам спеціально накинули ту забаву, аби під шумок розікрасти усе найцінніше. З часом отямилися й широкі маси і почали вивозити за кордон усе, що лишилося – різний дріб’язок з наших універмагів. Настала доба картатих великих сумок з їхнім специфічним запахом горілої пластмаси. Спорожнілі магазини пахнули хіба що морською капустою і павутинням.
Потім були ладан та інші церковні аромати. Прийшла зарубіжна парфумерія, якою пахнули нескінченні кандидати у депутати. Згодом усе перекрив дух запустіння. Закриті заводи. Чагарники у колишній танковій частині. Натомість стало урізноманітнюватися меню у точках громадського харчування. Пахнуло спокусливо, хоча куштувати те усе інколи було просто лячно.
На порозі нового тисячоліття вулиці запахли новими облицювальними матеріалами. Пластик влітку розжарювався і спершу просто відштовхував, але досить швидко ці запахи вивітрювалися. В Ужгороді з’явилися супермаркети з їхньою просто какафонією ароматів. Життя стало не кращим, але смішнішим. До всього домішувалися аромати шашлику – місто фестивалило, як дурне.
З кризового 2008 року усе просякнуто болотними пахощами злиднів. Цей дух не вивітрюється і понині. Він в’їдається у людину часто на ціле життя. Кризи в Україні завжди затяжні і багатосерійні – як страшні сни.
Взимку 2013-2014 р. запахло на додачу паленим і у переносному смислі, і в прямому. Горіли шини і просто вуличні вогнища. Все оте віддавало якимись язичницькими обрядами, сенс яких так і не був до кінця зрозумілим. Політика перетворилася на алхімію з непередбачуваними результатами. З весни додалися запахи пороху і госпіталю. Потім концентрований сморід виборів. А відтак ніс вже просто перестав на будь-що реагувати.
2015-ий запам’ятався неймовірною спекою, лісовими пожежами і підпалами авто. А ще – будівельними матеріалами і сміттям, пов’язаними з тими усіма скандалами.
2016-ий був напрочуд врожайним, пахнув фруктами-овочами та грибами-ягодами, які буквально заполонили міські базари. Він пахнув повсюдними терасами, які ховали власну розгубленість за показною безтурботністю.
2018-й пахнув скандалами…
Натомість майбутнє поки не пахне нічим особливим. Як Інтернет – ця дивна субстанція з багатьма атрибутами живої істоти, але без жодного запаху. Його неможливо любити чи ненавидіти – тільки користуватися ним. Новий рік пахне хіба що награним оптимізмом – хто ще на таке здатний. І знову-таки мандаринами – як у дитинстві. Натомість ялинок майже не видно – публіка на них економить. Ужгород стає замкнутішим, ніж раніше. Стерильнішим. Це збільшує шанси на виживання, на досягнення кращих часів. І все-таки він трохи пахне – іронічною морозною свіжістю і очікуванням весняних чудес.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
