Чому закарпатська баба Анця – жона на розхват
ТОП-10 любасу Анці: як стару закарпатку на сексуальні подвиги потягнуло
Посварилася баба Анця з дідом, бо не хотів їй допомогти холодильник пересунути. Розсердилася і сама все зробила. Ображена каже йому:
«Ти старий пердуне, што без мене робивбись. Ти нікому вже не нужен. Лем пердиш у постели і ніякого з тя толку ниє».
«Ото я не нужен! Та я би ся ще хоть десять раз женив! – аж закипів старий. – Циля, сусідка, стара діва, она би на раз удалася мені, лем бим перстом повів, кума ти Маріка ще з молодості ми всякі компліменти робила. Я би лем свиснув, оба би нараз туй була. Олена із другого кунця села, жона Мигаля-євробляхера, хоть і молода, хоть лем 40 году юй, но аж би я захотів, лишила би свого, прийшла би до ня жити. Ще ти перераховувати, чи доста?»
Зажурилася баба, але не показує.
«І што би ти чинив із молодицьов? Хіба на нуч казки бись юй розказував, або знаєш, як у тому анікдоті, коли молода жона ізмінила чоловікови і ун про ото узнав, став на пудоконник і хотів ся уверти з 9 етажа. Так она му каже: «Іване, опомнися, я ти роги наклала, а не крила!». Так би ти і би з то шльондров жив… А вот я жона ипна, мене би хоть ко взяв. Сам Москаль би ся на мені женив! Я би си на каждий перст по чулувікови найшла. І нашто я тулько году з тобов ся промучила?»
Сердита баба гримнула дверима і пішла у хлів до корови. Хотілось їй одній побути і не бачити ні діда, ні когось взагалі.
Сіла вона на стільчик і поринула у роздуми.
«Каже, што я нікому не нужна! Та я ще жона у соку! Я файна, розумна, добра. Та мене би другий на руках носив! Помню, коли до Москаля їздилам, одягнулам тугий ліфчик – і цьицьки ми пудтяг, стояли, як у дівки. Ун так із любопитством позерав. Я ще гомбиці на платтьови розкапчала, оби май сексуально виглядала. Шкода, што товди му подзвонили і ми не договорили про важноє… Но не біда, я до нього ще не раз поїду, – замріялася баба. – А ще я до Андріїва була. Тоже ми ся любит. Ун ня так нєжно з кабінета проважав, за плечі ня взяв і трощив руку, аж докі я до самих дверей не дійшла. Треба було ще мало постояти. Но мені штось неудобно стало, і я пушла. Мож і до нього ся ще вернути. І в молодого Балоги булам… айбо не познакомиламся з ним… дуже молодий, ліпше до вутця му поїду. Усі гроші в нього, а я їх люблю, з ним май вигодно діло мати».
І тут стара почула, що хтось її кличе.
«Ага, пень старий. Уже ся соскучив! Но я ся не буду одзивати. Най ня глядає!» – вирішила вона.
Але дід і далі кричав:
«Анцьо, кума Ержія до тя прийшла. Десь ся діла? Пой! Кавиль принесла ай свіжої самогоночки!»
Бабі хотілося скуштувати самогон, але вона зовсім не мала бажання бачити діда. Тож вона вирішила не озиватися.
«Помню, робила в нас у калхозі колись Жужія одна. Така була профура, што ні одного чоловіка не пропустила. Поїхала она раз на море і познакомилася з грузином. Кой ся вернула, хвалилася, што такий і сякий, короче, ліпшого в неї не було. Пообіцяв ун юй, што через тиждень покличе ї до себе. І раз лиш прийшла юй телеграма. Товди ще не було вайберу, Месенжеру, даже смс-ок… та што там смс-ки… телефону таких, як типир, не було… даже домашні мало ко в селі мав. Но та тот грузін написав юй: «Приїжджай. Тютка вмерла». Айбо Пішта засумнівався, што ото правда, бо она му раньше ні за яких тюток у Грузії не говорила і удпустив ї лиш із свойов маттірьов. Так Жужія што могла чинити. Удправила любасови телеграму утвітну: «Іду із свекрухов!» Дуже переживала, што буде, айбо через тиждень ся вернула довольна і розказала, што було. В общем, зустріли їх там два «Мерседеси». Її в один посадили, а стару юй у другий. За тиждень ся не виділи. Встрітилися на вокзалі вже і говорять. Жужія звідат: «Мамко, што дома казати будеме?!». Стара подумала і каже щасливо: «Не знаю, што ти Піштови упувіш, но я свойому скажу, што і на сороковину мусай їхати, бо туй такі традиції!» Вот везло туй Жужії! А я ні раз на морі не була! – мало не заплакала баба Анця. – Або недавно Лариса розказовала, ота, што у бовті вино продає. Чоловік у неї дальнобойщик. Вернувся з поїздки на динь раньше. А у неї любовник. Она не знала што чинити. Взяла і запаковала го пуд постіль. А сама забігала по хижі, верлася Мигальови на шию і начала му щебетати, як му рада. Учинила вечерю, нагодовала го і лягли спати. Раз лиш Мигаль чує, што пуд постільов штось ся киває. А в них дома пікінес був, такий малий песик. Ун звідат го: «Ото ти, Максіку?» і опустив руку дулю, оби го погладити. А дурний любас каже: «Я!» і полизав му перст. Но та пак дале битка була велика. Айбо нич… простив Мигаль жону і жиют дале щасливо… она вже уд товди третього любаса має. А я?! А я, дурна, одному старому чортови терплю! А ще вспомнилам, як Пірошка розказувала, як ся сповідати ходила. Прийшла до попа і каже му: «Батюшка, удпустіт ми гріх». Тот звідат, який. Она утвічат: «Тридцять году тому ізмінилам чоловікови!» Пуп ї начав успокоювати: «Та ото так давно було, і вас досі совість мучит. Добра ви товди жона, побожна. Ідіт си з миром. Бог уже забув про ваш гріх, простив вас. Забудьте!» А она лем закліпала: «Не годнам, – каже. – Дуже приязно досі вспоминати!»
Тут солодкі роздуми баби знову перервав дід:
«Анцьо! Пак десся діла? Марішку ти оту солодку з жонов! Де тя нечиста сила носит? Пак не розумієш, што я за тя переживаю!»
«Най ся помейрегує, най увидит, як ото без мене! – подумала про себе і знову вирішила не відгукуватися баба. – А што я в сьому житті з ним виділа? Хлів, керт, поле. Хоть би ня раз десь пов’юз світ указати! Вот я си любаса тоже найду і зажию. А што! Ану най вспомню, ко ми за останній гуд знаки вніманія оказував… Шофер у маршрутці раз ня по гузици поплескав і казав, што зуби в ня добрі, аж таку духовку уд’їлам. А ще у туй же маршрутці, кой тісно було і не малам де сісти, один молодий чулувік, году 40, за цьицьку ня ймив. Казав, што случайно… бо падав… айбо я їх знаю. Нич ото не случайно. А ще в Ужгороді на базарі один дідо ми кліпав, казав, што нашто на ся пондьолу одіваю, ліпше гаті, товди у них май файно ноги видко. А другий, што коло мене на базарі яйця продавав, кликав ня з собов у хащу… казав што на гриби, айбо я знаю, який би ми гриб там глядали. Ще один, завто што продалам му кугута, докідь ун із цімбором у кабакови пиво пив, дальше обідом ня угостив, такі ми файні слова говорив. Називав ня і файнов, як оті білі потята, што на Ужі плавают, і упітаннов, ги паця, і мягков, як його мачка. Ми ся з ним добре товди погостили. А дале приїхалам думу і пудойшов до ня турист із Києва, заблудився і завто, што я му дорогу вказала, руки ми цюльовав. Та ото не просто так! Дорогу ун точно знав, просто не знав, як ся познакомити. Я го товди ще в гості покликала… но айбо дома був муй старий пердун і они до рана з тим туристом пили, так ся понапивали, што прямо за столом і заспали. А на другий день я пушла го на трасу провести, бо там го цімбори вже з машинов чекали. Один із них… ніби у знак благодарності, што далам дах над головов гостьови… так ня обнімав, што мало з ня кишки не утрощив. Аж поперділамся. Нєт, такого грубого ми любаса не треба. Но і ще був случай. Приїхав Дюрі в село… ото моя перша любов. Ун типир у Кийові жиє. Так ми ся зрадовав, кой ня увидів. Кликав ня з ним сіно убертати, айбо я знаю, чим би ся ото кончило і не пушлам. І дурнам була. Треба буде му подзвонити і встрітитися десь, кой у столици буду. Но та зовсім недавно ще м ся в одну історію вплела. Ішлам у аптеку дідови на ліки уд сирця. А там хлопець стояв… штось ся позерав довго на прилавок, а дале не удержав. Пудойшов до ня і звідат: «Які протівочаточні самі ліпші?» Мені аж челюсить вставна удвисла. Ото ун так мене на свіданіє рішив покликати? Но я му отвітила, што не знаю, засмущаламся, бо дуже молодий був. Ще би ня посадили за ізвращеніє малоліток. Нєт, не треба ми пріключенія на жопу. Но та я і так жона на розхват. Хоть коли дідови заміну найду! Та ладно, усиділамся туй пудня, вертаюся в хижу, зачекався ся ня вже точно. А може ще ся мало самогонки лишило з тої, што Ержія принесла. Тяпну си та пуду спати».
Баба Анця з гордо піднятою головою попрямувала в хату. Щасливий дід, коли її побачив, кинувся обіймати стару.
«Десь ходила? Я ся так перепудив, што містам си не находив!» – мало не плакав він.
«Як видиш, уже вернуламся. Обись знав, як ото без мене недобре! – вдоволено відповіла баба. – Тепер, може, цінити ня більше будеш! Есе тобі урок на будущоє!»
