Як баба Анця селфі-боту купувала
Встала рано баба Анця від галаману на кухні.
«Нич ся не розумію, як ото. Я перша, кой когути спіают встаю, ашто они вдосвіта чинят. Што за свада там. Усі кричат, а онучка вобще верещит, ги би юй колесо ногу ймило», – забубоніла стара собі під ніс і вирішила йти на розбірки, що там трапилося без її відома, – пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Відкрила двері – а там усі такі усміхнені, щасливі… Сміються і син, і невістка, і онучка.
«Нич ся не розумію, – каже баба. – Тулько што сважалисьтеся, а коли я зайшла, ви ся регоріти начали. Може ми пояните?»
Син подивився на стару і пояснив, що в Марійки нині День народження, тож її вдосвіта підняли з ліжка, щоб привітати і подарувати новий айфон. От і доносилися дивні звуки, бо дитина раділа подарункові.
Бабу аж серце закололо.
«День народження, кажете. А я гет забула. Треба й мені юй штось подарити. Дітинко Божа, што бись хотіла?» – поцікавилася в онучки.
«Та в мене, бабко, всьо тепер є. Тепер я буду селфі каждий динь чинити з новим телефоном. Цімборашки ся попішают уд зависти! Туй камера файна, фотки май качественні будут уходити і мене май много люди в Інстаграмі та Фейсбуці лайкати будут!», – вдоволено випалила вона.
«Што ти мені наговорила – я з того нич не поняла. Но ти ся нич не жури, бабка ти тоже подарок купит. Штось файноє, оби ти ся запомнило. Пінзія в ня невелика, на дорогоє в ня гроши ниє, айбо я ся постараю тебе порадовати», – запевнила онучку баба.
Стара не побігла, а полетіла годувати худобу, готувати сніданок та будити діда:
«Чуєш, ти, старий хричу. Ти все дрихнеш, а в онучки нині день народження. Треба їхати у варош подарок юй куповати. Ти точно не поїдеш, будеш дома гелево гріти, давай ми гроши, я за тя сама куплю».
Дід спросоння лише потилицю почухав:
«Кулько ти треба? Сто гривню ти доста?»
«За тулько нині хіба што ти будюгови куплю та дві пари штрімфиль. Хоть тисячу дай», – почала вимагати баба Анця.
«Та я дустаю всього 1600 на місяць. Удкідь ти тисячу возьму. Ладно, даю ти двісто. Остальні із свойих доклади».
«Скупийись, як чорт. Толку з тя вобще ніякого. Лем пердиш уночи коло ня», – ображено буркнула баба і почала збиратися в дорогу.
«Їду я на базар на Краснодонців. Там много всього. Точно штось уберу, – наряджаючись, почала складати план дій баба Анця. – треба ся мало прифуфирити. Може там якогсь файного хлопа встічу і ун ми скидку вчинит. Я кой яйця продавала на Корятовича, один ми ся дуже полюбив, я му за пувціни всьо дала… А ун, паскуда. Даже ня на кавиль не пов’юг. Забив си яйця в сітку і пушов гет. Марішку му оту солодку».
Сердита баба швидко причепурилася і помчала на зупинку. В Ужгороді зійшла біля ринку і подалася шукати подарунок для онучки.
Ходить між рядами, роздивляється довкола, аж очі розбігаються. Спиняється вона біля секції з електроприладами і не знає, що вибрати. Продавчиня бачить, що клієнтка розгублена, і питає її, чим конкретно може допомогти.
«Та даже не знаю, – каже баба. – Син із невістков подарили дітині п’ятнадцятий айфон, такий із надкушеним яблуком, пропав би. А што мені купити – поняття не маю.
«Як п’ятнадцятий? – дивується крамарка. – Їх же всього 10 моделей. І то остання ще в продаж не поступила».
«Не знаю, кулько є моделю, айбо в малої йсе вже п’ятнадцятий пудряд за пару году – усе то загубит, то розоб’є, то продаст цімборашкам, бо вже ся юй не любит», – відповідає баба Анця.
«Тоді беріть пральну машину і сушку», – піджартовує жінка.
«Юй такоє не треба. Она дома нич не робит. Лем то в телефоні, то в комютері сидит. Та й гроши в ня тулько ниє. Я би собі взяла. Айбо што, не видите, що я вже не в тих годах, обим могла за границю поїхати мало пудзаробити. На пенсії я вже, паніко. Не такі в мене доходи, як у наших депутату. Я би в декларації записала хіба што дідовий біціґлі та свою корову… но і може ще свинят, кури, качок, пса та двох мачок. А они вілли, квартири, дачі, машини, магазини та оптові склади мают. Та ладно, я за подарком прийшла. Не люблю ся на жизнь жаліти, ги кума Макрина. Я кой не маю гроши, їду на Корятовича, штось продам – і вже в ня настроєніє ліпшоє».
«Тоді купіть їй фотоапарат», – пропонує жінка.
«Нашто ото юй. На телефоні є фотоапарат. Она лем одно й чинит, што всьо фотографує. Я, кой у школу ходила, ні одної фотографії не малам, із свадьби в ня 4, із роботи дві. А она прийшла в кафе – 10 фотографій, заказала кавиль – ще 12 фотографій, полюбив юй ся бармен – 40 фотографій, накрасила си нугті – 30 фотографій. Одну роботу чинит, што фотографує. Може фотографом стане, ще не знаю», – сумно відказує баба.
«Може, косметичку їй купите?» – щиросердно радить продавчиня, розуміючи, що стара і так від неї нічого не придбає.
«Тоже має. Аж три. Одна з них ся називат «Маленька фея». Син юй купив, ще кой 5 году мала. Она ї уверла, а я найшла. Тепер ся сама тим, што там є, крашу, кой на челядь дись по якомусь поводу йду».
«Тоді книжку можете купити», – продовжує радити жінка.
«Йой, паніко… І ото она вже має, – зітхає старенька. – Даже не одна. На полиці десь десять лежит. Не думаю, што читат їх. Даже порох ся з них лінує утерти. Нашто ще одну!»
Продавчиня сумно зітхнула і сказала, що не знає, чим допомогти старій. А баба Анця рушила далі. Ходить, ходить, роздивляється і нічого вибрати не може. Врешті махнула рукою, сіла на маршрутку і поїхала на Корятовича, там, думає, поблизу магазинів багато, щось лише в центрі міста знайде.
Підійшла вона до продуктового магазину, зайшла і прямо з порогу каже дівчині біля каси:
«Я би хотіла купити дешеві конфетки».
«Я б теж хотіла», – усміхається їй у відповідь молодиця.
«Та судячи з ваших цін, скоро їх у кредіт куповати треба буде», – роздратовано відповіла баба, закриваючи за собою двері.
Зайшла вона до взуттєвого магазину, почала роздивлятися модні чобітки.
«Паніко, – звернулася баба Анця до консультанта. – Попозерайте лем, кулько йсі на високих каблуках коштуют, бо я очки не взяла, а мало недовижаю. Туй чотиризначний код: 2050.
«То не код, бабко, а ціна», – серйозно відповіла їй жінка.
«Сятилибисьтеся! Моглисьте вже у доларах написати, хоть би май мала сума була», – зніяковіла баба.
Обійшла вона половину міста, але так нічого й не купила. Вже й додому повертатися пора, а подарунка немає. Зажурилась, опустила аж голову… А від хвилювання дуже їй у туалет захотілося.
«У сьому вароші ні одного безплатного бударя ниє, – знову закипіла баба. – Но як так мож газдовати. А кой когось приспічит і гроши в нього ниє. Што пуд муст іти? А аж не встигне челядник добігти. Іду си в кафе якоєсь та заодно кавиль уп’ю, зогріюся».
Зайшла баба, а поруч за столиком сидить компанія. Підходить хлопець і починає відчитувати дівчину:
«Як тобі не ганьба! Стільки людей кругом, а ти за столиком селфі робиш.. Шо, в туалет не могла піти»
У цю мить бабу осінило, що саме купити онучці. Палку для селфі! До нового телефону потрібно саме це… але біда, забула вона, як ця палка називається.
«Якоєсь у неї смішноє названіє, – думає про себе баба. – Біта? Нєт. То для ігри з шариками. Дубінка? Нєт. Ото у поліцейських. Коштур? Та де. Ото хромі з тим ходят… Но та не помню і все. Як же просити оту штуку в магазині? Може уд сих молодих люди зазвідати? Они точно знают».
Тим часом компанія продовжувала веселитися. Баба ніяково підійшла і завела розмову:
«У вас туй у всьих такі файні телефони. У мене старий, кнопочний. Пак і я не молода. Мені раз доста. А чи не вповісте ми, як ся зве ота бота… не можу ся догадати. Коштур ми ся лем у голові крутит»
Один із хлопців одразу здогадався, про що йде мова і відповів:
«Бабко. Ви що, до свого телефону селфі-палку хочете прикріпити? Не смішіть? Знаєте, як кажуть водії? Що коли йде людина з білою тростиною, її треба пропускати. Бо вона погано бачить, а коли людина іде з селфі палкою, взагалі слід гальмувати, бо вона не бачить нічого».
Дівчата засміялися. Одна з них продовжила:
«Я працюю перукарем і маю одного інтелігентного на вигляд клієнта. Якось я під час робочого процесу його сфотографувала. Бо фото своїх зачісок і стрижок завжди виставляю у соцмережі. Щоб інші бачили. І це його дуже здивувало. От я його й питаю: «А ви що… ніколи себе за роботою не фотографували, не виставляли в Фейсбуці? Та бути такого не може!» Чоловік на мене подивився як баран на нові ворота і відповів: «Ні! Мені таке ніколи й на думку не спадало… Не уявляю, як би це виглядало… Знаєте, я працюю гінекологом» Я після цього два тижні сміялася і всім подругам розказувала».
«Слонам добре, у них селфі-палка завжди при собі», – почала піджартовувати ще одна з компанії».
Баба подякувала молоді, що нагадали їй назву і пішла в туалет, власне, заради чого й прийшла в кафе.
«Нігда не думалам, што так ся бударьови радовати буду. У нас дома мож і в кунці керта пуйти своє діло витини, а туй у вароши нєт. А мені після вчорашньої пудбиваної пасулі так килюхами крутит, што не розуміюся, як ня звати, не ото што бим не забула як ся селфі-палка зве», – почала собі бубоніти.
Зробила стара свою роботу, купила подарунок і повернулася вдоволена додому.
«На тобі, дитинко! Обись була здорова, щаслива, обись ти іся бота не лем фотографувати помагала, айбо ще оби ти у хазяйстві много в чому послужила», – почала з порогу віншувати онучці.
Хоч селфі-палка Марійці і не дуже сподобалася, але вона цього не показала, аби не засмучувати бабу Анцю. Вона кинулася її обіймати і дякувати. А заодно попросила її на вечерю ще спекти торт, аби подруг погостити і обіцяла зробити зі старою селфі та виставити в Інтернет.
