Як падіння з дерева врятувало маленькому закарпатцю життя
Історія з лижником, що заблукав у Карпатах, наробила стільки шуму серед закарпатців, що залишитись до неї байдужою не зміг ніхто. Наші земляки переймалися долею київського туриста і навіть почали надсилати до редакції газети «Неділя Закарпатські новини» власні історії про те, як блукали в зимових лісах свого часу вони, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Одну з них ми вирішили опублікувати. Розповів її Василь Сойма з Тячівського району.
Я народився і виріс у багатодітній родині. Нас у батьків було восьмеро. Я був старшим сином, тож на мої плечі лягало найбільше обов’язків і відповідальності. Виховували нас так, що за меншими доводилося доглядати старшим. Сестри допомагали мамі прати, варити та прибирати, а ми з братами поралися на городі, водили пасти худобу, заготовляли дрова.
Це були 1960-ті роки. Газу в нас не було, грілися ми дровами, за якими самі ж ходили до лісу. Переважно заготовляли їх влітку. Але деколи запасів не вистачало, тоді доводилося йти і взимку.
То була середина березня. Зима відступати не хотіла. Морози сягали 17-20 градусів. Я з батьком пішов на дрова. Він займався більш серйозними роботами, а я, тоді ще 11-річний дітвак, збирав голузки і відносив їх на воза. У нас була кобила Маня, вірна помічниця, яку я любив більше за рідних батьків. Вона мене ніколи не била, не сварила, а їжу з долоні приймала так лагідно і вдячно, що мені хотілося не просто її обняти, а забрати до хати, аби ніколи з нею не розлучатися.
Тож поки я носив гілки на віз, усе було добре. Але ось я помітив білочку і мені захотілося її погладити. Я почав підкрадатись до неї, а вона стрибала усе далі й далі. Врешті-решт прудка тваринка застрибнула на дерево – я залишився ні з чим. Та повертатись мені до роботи не хотілося. Тож я вирішив трохи поблукати лісом, пороздивлятися красу довкола. Адже справді гори взимку особливі. Там інше життя, ніби інший вимір. У білому вбранні ліси особливі, такі чисті, як сльоза немовляти.
Раптом я згадав, що десь неподалік влітку протікав струмок і мені захотілося його відшукати. Я не розумів, що вода замерзла і русло взагалі припало снігом… тож без точних координат його б не відшукав навіть дорослий, не те що дитина. І так крок за кроком я почав віддалятися від батька і заглиблюватися в лісові нетрі. А були ми далеко за селом, і хоча я раніше бував у тій місцині, ідеально її не знав.
Але в той момент я над цим не думав. Отямився лише тоді, коли зрозумів, що не знаю, де я.
І то до тями мене привело відчуття голоду і холоду. А довкола уже сутеніло. Я почав повертати назад, але згодом у темряві не міг розгледіти навіть власних слідів. Я не знав, як далеко і куди саме відійшов, скільки часу взагалі мандрував. Почав гукати батька, але ніхто не відгукувався. У голові майнуло, що він подумав, що я повернувся додому, і поїхав без мене. Стало дуже страшно.
Вітер колихав гілки дерев, це створювало дивні звуки. Мені було страшно. Здавалося, що довкола ходять примари, які от-от на мене нападуть, розірвуть, задушать…
Я не знав, куди від них ховатися, тому виліз на дерево. Скільки там просидів – не знаю. Але отямився від страшного удару.
Виявилося, що я заснув і впав на землю. На щастя, сніг був м’яким, тому я сильно не травмувався. От так до ранку і сидів під ним та тремтів… Боявся навіть кричати, аби примари знову не почали наближатися до мене. Очей до ранку більше не стулив.
Коли розвиднілось, почав за власними слідами повертатися до дороги. І раз… я побачив свою улюблену Маню!
Я біг до неї, кричав від щастя… а вона мчала мені назустріч. Погляд у кобили був такий радісний, що я розплакався від напливу емоцій.
Пізніше від батька мені добряче дісталося. Він побив мене так, що я сидіти не міг кілька тижнів.
Виявляється, додому він так і не поїхав, шукав мене доти, поки мене не знайшла Маня. Тоді, почувши крики… примчав до нас і сам.
А мати вдома кусала собі лікті, не розуміючи, що трапилося і куди ми обоє поділися.
Пізніше, коли вона розпитувала мене, як я провів ніч у лісі, сказала, що якби я заснув на довше, ніколи б більше не прокинувся, адже спати в мороз не можна. Тільки тоді я усвідомив, що те падіння з дерева врятувало моє життя.
На жаль, тоді, переляканий, я так і не запам’ятав, що це за дерево і де точно воно знаходиться. А так хотілося б хоч раз іще поглянути на свого рятівника.
