Закарпатець змусив доньку вийти заміж за нелюба, а його коханка облила її кислотою
Оксана умовляла батька не робити дурниць, бо життя –бумеранг, тож кожен рано чи пізно отримає за заслугами
Часом життя готує нам такі сюрпризи, про які ми навіть не підозрюємо. Коли здавалося б, настає безвихідь, несподівано в життя вривається нових подих і приходить усвідомлення того, що справді все, що робиться – на краще, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Оксана Пилип була єдиною дочкою в родині. Її батько, як і багато хто на Мукачівщині після розпаду Союзу, займався рекетом – грабував у Чехії закарпатців і не тільки. Коли розжився, відкрив у селі перший магазин. Після цього кримінальні справи він закинув і став дуже богобійним. Почав ходити до церкви, бити поклони і щедро носити гроші, аби відмолити гріхи. А їх у нього було дуже багато. Давав навіть кошти на будівництво храмів, встановлював хрести та на великі свята молитися їздив у монастирі.
Доньку виховував суворо. Більше то- го – деспотично. Права голосу не мала ні вона, ні його дружина. Коли Оксана підросла, вивчилася в Ужгороді на економіста. Тоді це була найпрестижніша професія. Думала, що піде в Мукачево працювати у банк. Та не судилося. Як лише дівчина отримала на руки диплом, Микола заявив, що видає доньку заміж.
«А як же кохання?» – крізь сльози питала Оксана. І не безпідставно, бо давно кохала простого заробітчанина, доброго і душевного хлопця з сусіднього села. Але батько про такого зятя навіть чути не хотів, та й боявся, що засидиться донька в дівках, тож вирішив, що видає Оксану заміж за сина священика.
Дмитро був, м’яко кажучи, хуліганом. Зналися вони з Оксаною з дитинства, бо батьки товаришували і не раз ходили в гості один до одного. Утім діти спільної мови не дуже знаходили. Не подобалися ніжній і вразливій дівчині такі грубі і нахабні хлопці, як Дмитро.
Але сльозами зарадити горю вона не могла. На Миколу не діяли ні умовляння, ні ридання. Він що вирішив – те не оскаржував ніхто.
З гіркотою Оксана розповіла Валентину про те, що задумав батько. Хлопець пропонував утекти, обвінчатися і жити в нього, але слухняна дочка на такий крок не наважувалася. Та й вона добре знала, що Микола б її знайшов і під землею. Тож попрощалася з коханим і покірно прийняла вирок – заміжжя з нелюбом.
Весілля молодятам батьки справили велике. На святі гуляло більше 300 людей. Бачили гості смуток в очах нареченої, розуміли, що вона проти волі пішла під вінець, але ніхто не насмілився озвучити здогадки.
Молодій родині батьки одразу ж купили хату в Мукачеві. Микола, звісно, хотів, аби дочка залишилася біля нього. Але новоспечений зять був категорично проти. Він стверджував, що нова сім’я має розпочинати життя сама, подалі від батьків. Тож чоловікові нічого не залишалося, як подарувати Дмитрові з Оксаною власне сімейне гніздечко.
Спочатку пара жила непогано. Оксана нарешті пішла на роботу у банк. Як і мріяла. Дмитро хоч ніде й не працював, але міг приготувати вечерю, коли, звісно, не йшов пиячити з друзями. Та, що він робить, молодій дружині було абсолютно байдуже. У ліжко з ним вона лягала з огидою. Хоч і намагалася цього не показувати. Утім невдовзі завагітніла, тож улюблену роботу довелося покинути, аби зайнятися вихованням маленького сина. То були для жінки непрості часи. Не вистачало грошей, доводилося їх весь час просити в батька, бо Дмитро працювати так і не пішов. Він теж потихеньку випрошував кошти на гуляння у своїх рідних, і вони йому ні в чому не відмовляли.
Чим далі, тим частіше Дмитро зникав з дому. Його, як він казав, дратував плач дитини, тож відходив, мовляв, аби розслабитись і зняти стрес. Поступово вдома почав бувати все рідше і рідше. А якось Оксані зателефонувала якась дівчина і почала погрожувати, що коли вона не розлучиться з чоловіком, вона її в’є.
Жінка не розуміла, у чому справа. За Дмитра вона не трималась, однак їй було дуже неприємно, що хтось так нахабно їй висловлює претензії та ще й застосовує погрози. Просила чоловіка пояснити, що трапилось, але він переконував її, що то якась помилка.
Але через кілька днів той же голос прозвучав у слухавці знову. Незнайомка запропонувала зустрітися. І Оксана пішла. Їй було дуже цікаво дізнатися, хто ж то вирішив втрутитися в її нехай навіть не надто щасливу родину.
Єдине, що дивувало жінку, так це те, що зустріч дівчина призначила у віддаленому місці і увечері. Оксана попросила сусідку посидіти з сином, аби в обумовлений час побачитися з тією незнайомкою. Їй справді хотілося подивитись на неї та спитати, чого ж їй потрібно і чому вона у власні любовні справи вплутує її, адже Дмитро – сам повинен вирішувати, з ким йому бути…
І ось вона побачила вже темне пальто і силует… Підбігла до дівчини, але та зустріла її з докорами:
«Ти – відьма! Ти – нахаба! Ти – взагалі не людина, а якась істота!» – кричала вона замість привітання і за секунду щось виплеснула їй в обличчя. Оксана відчула, як щось обпалює їй шкіру, душу, усю сутність. Вона корчилася від болю і, закривши очі руками, бігла вперед, не дивлячись навіть куди. Скільки вона пробігла – не знає, але враз впала посеред дороги від знесилення.
Оговталась вона вже в лікарні. Скільки пробула без тями – не знала. Згодом медсестра їй розповіла, що Дмитрова коханка облила її кислотою і тепер у неї назавжди буде понівечене обличчя.
Коли побачила себе в дзеркалі – не хотілося жити. Перше, що спало на думку – накласти на себе руки, але потім подумала про сина. Йому ж без різниці, чи гарна, чи потворна в нього мати, головне – аби рідна людина була поруч.
Невдовзі до неї в лікарню прийшов батько. Він лютував, нервував, погрожував, що заріже зятя, бо не для того він доньку виховував, аби над нею так познущалася якась шльондра, з якою той зв’язався. Оксана умовляла його не робити дурниць, казала, що життя – бумеранг, тож рано чи пізно кожен отримає за заслугами. Вона не дорікала йому за те, що це він її змусив вийти заміж за нелюба, але батько все розумів і картав себе сам.
З Дмитром Оксана розлучилася. Він пішов із порожніми руками, з будинку не взяв нічого. Його коханку засудили до трьох років в’язниці… Сама Оксана хоч і одужала, хоч їй і зробили не одну операцію,обличчя все одно не було таким, як раніше.
Якось вона гуляла з сином у парку і зустріла Валентина. Він її упізнав не одразу. Та коли вона розповіла про все, що трапилось, кинувся її обіймати і утішати. Із тих пір, як вони розірвали стосунки, минуло шість років, утім хлопець так і не одружився. Він все ще кохав Оксану. Йому було байдуже, яка в неї шкіра, яке обличчя. Дізнавшись, що вона розлучилася, одразу ж запропонував бути разом. Невдовзі вони одружилися.
Маленький Славко називає Валентина батьком, бо рідного навіть не пам’ятає. Дмитро після розлучення жодного разу не провідав сина. Спочатку не хотів, а потім уже й не зміг, бо після тієї історії з кислотою він потрапив у аварію, поламав бердо і ходив уже лише з милицями. Кажуть, що він виїхав жити до іншої області, де одружився вдруге.
Оксана ПРИЙМАК, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
