Ужгородка, що підкорила гору-п’ятитисячник Казбек розповіла, що гірські народи всюди смітять. Чому?
Сьогодні гостем прес-центру газети «Неділя Закарпатські новини» є ужгородка Наталія ОПАЛЕНИК, яка здійснила захоплююче сходження на гору-п’ятитисячник Казбек.
Вона розповіла про підготовку до походу, найбільш вражаючі моменти самого підйому та про інші цікаві подорожі.
Що давалося найважче?
На висоті 4200 метрів, коли ми посеред ночі виходили на плато, у мене були складнощі з диханням. Там кисню менше, тож це природно. Але потім, десь через годину, все настільки відпустило, що ми піднялися легко. Хоча сходження проходить насправді досить повільно. У 2 години ночі ми вийшли з табору і почали підніматися. Далі вийшли на плато і лише відтак – на саму гору.
І скільки часу все це тривало?
14-15 годин. Весь цей час треба бути на ногах. Плюс – постійна небезпека і адреналін, адже якщо комусь здається, що найскладніше – підйом, можу запевнити, що це – не правда. Найважче у підкоренні гір – спуск. Передусім через те, що вдень там все починає танути, котяться донизу великі камені, існує вірогідність потрапити під цей каменепад. А ще – там є тріщини. У них можна провалитися. Уночі ми піднімалися по стежці під горою, але вдень нею пройти не можна. Там постійні обвали. Тому ми спускалися через льодовик. Він же – весь був у великих тріщинах і розломах. Доводилося перестрибувати півметрові-метрові ділянки. Здається, що це – небагато. Та коли поглянути вниз, а там тріщина глибиною 4-5 метрів, то стає моторошно. До того ж таких тріщин на шляху багато. Та й сам спуск дуже довгий. Ми спускалися 7-8 годин. Тому, напевно, це для мене було складнішим, ніж підйом.
Кажуть, що такі гори є суцільним кладовищем екстремалів. Чи доводилося бачити там якісь підтвердження цьому… хрести, трупи, якісь елементи одягу…
Не можу це підтвердити. Такого не доводилося бачити. Єдиний нюанс, коли ми спускалися вниз, друг втратив каску. Коли він знімав камеру вона впала і скотилася. Там, щоб краще пояснити, голий лід, плоский і гладкий, його багато, він всюди. Тож по ньому каска покотилася десь на відстань 2 кілометрів – на середину льодового плато. Гід порадив купити нову. Але ми все ж пішли за нею. Група нас десь півтори години чекала. Ми відправилися у в’язці. Було небезпечно, бо все притрушено снігом і не зрозуміло, є під ногами ущелини чи ні. Були також люди, які ночували на самому плато на висоті 4200 метрів. Ми ж спали біля метеостанції на висоті 3650 метрів. Але вразило інше. Грузія – не дуже розвинена країна. Там мало людей. Народ гірський. Тож ми там побачили дуже багато сміття. Саме на метеостанції, де збирається багато туристів. Думаю, це залежить саме від грузинів, бо все проводиться досить неорганізовано, як і в Україні. А туристи насправді готові платити. Ми, наприклад, кілька днів не їли хліба, бо брали з собою мінімум, адже всі пожитки потрібно винести з собою наверх. І це важко. Із самого початку мій рюкзак важив 23 кілограми. Зважаючи, що ми стартували приблизно з 2 тисяч метрів, нести потрібно було на собі величезну вагу. До того ж ще й палило сонце. Стояла спека. Наступного дня хлопці вирішили взяти коней і я хоча б 4 кілограми свої віддала і мені здалося, коли несла 18 кілограмів, що рюкзак такий уже легкий…
