Подоїла баба Анця вранці корову, зайшла в хату, а син сидить і читає газету «Неділя Закарпатські новини»… та так уважно, що навіть не почув, що вона на порозі з’явилася.
«Та, мамко, про бабака Тимка. – відповів він. – Ун ранню весну у сьому годі напророчив. Скоро мож крумплі садити».
«І я хочу бабака! – задумалася баба. – Свого собственного. Чи сурка. Як його там іще називают? А мож і борсука. Главноє, оби угадувати погоду знав. А што? Увалятся потихи. Корову маю? Маю! Годую ї. Козу маю. Пацят маю. Пса та мацура тоже маю. Кури, гуси і качок маю. А ще й діда маю. Одним ротом більше, одним менше. Треба їхати у варош і купити си срочно. Буде в мене туй свуй гідрометцентр! Буду знати, коли сніг упаде, коли буря буде, коли дождь ся начне. Помню раз іще в дєтстві один случай у нас інтересний був. То було літо. Я мала году дись 5-6. Була сильна засуха. А муй нянько перед тим уміняв уд малярського жандарма м’ясо пацяти, што здохло, на барометр. Такого чуда ні у кого в селі не було. Айбо нянько не признавався. Оби му челядь не завиділа, бо зависть – ото страшноє чуство. А ун ще й суєверний-забобонний був, як много ко з закарпатцю. До церкви ходив, а у всякі темні сили вірив. Но та думав, ож аж му позавідуют, тот барометр робити перестане, та прятав го уд усіх. У комнаті го держав за стелажійов старов. Ще й іконов го завісив. Но так вот. Товди до нас ся всякі попи поз’їжджали, молилися, оби дождь пушов, а ун не йшов та не йшов. У люди і трава посохла. І всьо, што в керті насадили… ще й вода у колодязях попересихала. Но та раз лем нянько видит, стілка ся опустила. Каже: «Нині вичур буря буде, доджь ся начне». Ми рішили люди розіграти. Взялисьме ікону і пушлисьме на поле ніби молитися. То була неділя і люди всі сиділи пуд хижами на лавицях та нас виділи. Звідали нянька, ож што чинит. Ун їм отвічав: «Молюся, оби ся небо удкрило. Увидите, Бог мої молитви учує!». Чилядь лиш перстами коло віска крутила. Ніко му не вірив. Но пройшло десь три часи – і дождь полив як із відра. Послє того случая нянька начали босоркуном називати. Ун і сам був не радий, што так усіх розіграв. Із того дня, коли була засуха вже не попу кликали, а його ся молити. Но так як ун мав барометр, знав, коли мож іти, а коли – нєт. Но так вот. Тепер я си куплю бабака і тоже буду знати, коли якої погоди чекати, бо з того часу, як ся появив прогноз погоди, із погодов ся начало творити штось непонятноє: аж синоптики кажут, што завтра буде ясно, они мают на увазі, што типир їм нич не ясно, а вот коли настане завтра, товди буде ясно, яка буде погода у тот динь. Понятно, што мене такоє не устраює. Ото ги кой босорканя Маріка на картах мече: може бути по-всякому. Помню, колись пісня така була: «Я тучи разгоню руками!». Алєгрова її співала. Не знаю, чи ота босорканя ще хмари розганяє, но муй бабак ми точно даст знати, коли они ся насувати начнут».
В Ужгороді стара почала всім знайомим продавчиням розказувати, що задумала, і заодно розпитувала, де ці дивні чотирилапі «синоптики» продаються.
«То вам на тваринний ринок треба їхати, – порадила Йоланка з Берегівського району. – Там мені в суботу корову предлагали, казали, што 45 літру молока за динь дає. Чоловік клявся, што дуже добра, а продати ї мусит, бо син поступати йде, треба ся до ЗНО готовити та дітвак на репетітору з хижі всі гроші вже уносив і ун не має більше чим платити за уроки».
«Йой, хоть не кажіть. Типир учоба дорога, – погодилася баба Анця. – Син на Чехах робит, оби доньку увчити. А пінзії малі, я би тоже хотіла дітині чимись помогти, но не годнам. Вот куплю си бабака і буду платно сусідкам погоду предсказовати. Мож буде хоть мало гроши заробити.
«Доброє ото діло – знати погоду. Видите, яка она в нас послідній час непредсказуєма. Якоє лиш літо малисьме того года. Сонячні дні мож було як празнічні позначати. Сонце то ся указало із-за хмар, то ісчезало нараз. Казалося, што оно не гріє, а пудглядує лем за нами», – поділилася думками жінка.
«Но пак а нєт? Моя невістка попросила сина купити юй літню шубку. Представте си лем. Я розумію зимню, но юй треба літню. А літо в нас дійсно такоє було, што і кожа не обгоріла, і не злізла, і до асфальта не прилипла. У лаби ми так студено було, што дві пари носку одівалам, кой корову велам пасти. Уділабим і три, айбо нога в калоші не залізала».
Сусідка лише плечима знизала у відповідь і додала:
«А муй син із мадяру привіз кондиціонер, казав, оби жари в хижі не було. Лем го встановив, нараз похолодало….і не лем у хижі, а й на вулиці».
«Но вот! А був би у вас бабак, не треба би й кондиціонер везти, – знову взялася стара за своє. – А то як. У мене нині штось кустки ламає, а я не знаю, чи уд старості, чи дощ, чи сніг буде падати. Ун би ми дав точний сигнал. Йой, Маріє Божа! Або недавно… Я думала, што в нас зима пушла вже по-англійськи… не прощаючися. Айбо нєт. Послє того… як гості у нас на Закарпатті… вернулася 10 раз… то на коня, то на пасажок… а дале ще ся й ночувати встала».
«А я взагалі літо не люблю. Дівчата понадягають чорні окуляри, а через них і не видно, яка гарненька, а яка – страшненька», – втрутився в жіночу розмову чоловік, що поруч продавав розквітлі гілки верби.
«Ей, паночку, на свою жону ся позирайте», – відрізала йому баба Анця.
«Знаєте, бабко, дружині завжди догодити важко. Моя мені каже, що для неї справжнє літо настане тоді, коли я на нього зароблю, а то в неї якесь незручне почуття, коли вже майже червень закінчується, а вона все ще ходить… біла, як сметана, і жирна, як сметана».
«Які ви всі неблагодарні, – розсердилась стара. – Вам і їсти навари, і у хижі похари, і в керті всьо посади, і у дворі порядок наведи, і порайбай одєжду, і в постели з вами чудеса витворяй… і то вам жона не добра. Вот муй чорт старий. Жиє си ги в Бога за пазухов. Нич не чинит, лем пердит по ночам. Толку з нього ніякого ниє… а кой кум прийде, нап’ються з ним як свині та ще й мені кустки миют, кажут, ож я важуся та гойкаю, ричу, як сірєна на скоруй помощі. Но пак я дійсно жона як огинь… і язик маю острий ,ги в Москаля, айбо я газдиня і в себе дома не хочу, оби до білочок кось напивався. Його жона пак мені лем лає. І я ї розумію! Бо в нас у жун женська солідарность… і женська інтуїція… правда, она, на жаль, погоду віщовати не знає. Вот завто мені треба бабака. Товди моя інтуїція буде май ліпша на світі! Я стану пророчиця Анця! Буду передвіщати і повіні, і урагани, або ко ся родит у наших жун і як оту дітину назвут… чи кулько грам чоловік упив… та кулько гроши на заробітках заробив»
Почувши розмову баби Анці з дідом, до них підійшла молода жінка з цуценям.
«Купіть, – запропонувала. – Це – собака-бабака. Сурка замінити може».
«Як ото?» – здивувалася стара.
«У неї губи холодні завжди перед опадами».
«Но та, враховуючи як іще на вулици студено, они майже скоро і не потепліют. Не хочу. У мене пес уже є», – відмахнулася баба Анця.
Раптом до неї підбігла дівчинка з пакунком.
«Бабусю, купіть рибку», – благальним голосом попросила вона.
Бабі стало шкода дитину, але вона спробувала піджартувати:
«Золота? – запила вона. – Ісполняє желанія?»
«Та ні, звичайна, – сумно відповіла дівчинка. – А знаєте, її дуже важко зловити. Це татові вдалося на Чорних озерах. В Ужі таких немає. Я не вмію ловити взагалі. Вчора гралася в комп’ютері і поставила в реалістичний режим. Три години прочекала… не клювало».
І тут бабу Анцю раптом осінило.
«Дійсно! Комп’ютер! Пак там є прогноз погоди! Даже на нормальному телефоні з Інтернетом є. І нашто мені тот бабак! – радісно вигукнула стара. – Давай, дітинко, рибу! Купую і їду си в село. Добре, ож яйця, гриби та солонину, докідь туй касковалисьме, продалам. Як я нараз не догадалася! Ще й гроши зекономилам на несостоявшуйся покупці, буду тепер віщовати всім, ко захоче, не лем погоду… а всьо, што захочу! Аж кумусь ся не полюбит, уповім, што так муй віртуальний оракул предсказав. Ун ся тоже може помилити. У Інтернеті много ко ся ошибає і завто му й так нич ниє!»