Єврозбочення: бородаті дівчата та хлопці з цьицьками
У такий благодатний час гріх не вставити і своїх п’ять копійок у скандальну розмову, що розгорілася довкола відбору українського учасника для участі у цьогорічному конкурсі Євробачення, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Хоча мені дуже часто хочеться називати його Єврозбоченням. Не тому, що там погані виконавці і погане шоу – ні! Шоу там справді якісне і професійне. І як би ми не хотіли відмежовуватися від цього глянцу – нічого у нас не вийде. Бо ще ніхто не відмінив формулу «Хліба і видовищ!», відповідно якій живуть усі суспільства. Про хліб говорити не будемо – про нього ми думаємо і говоримо надто часто, а от про видовища варто.
Тож чому збочення? Бо фантазія у багатьох учасників шоу явно має відхилення від норми. Творчість у моєму розумінні стосується того, що ти показуєш глядачеві, з чим ідеш до публіки, яка вимагає отих таки видовищ. Музика, тексти, композиція, аранжування, постановка номера на сцені, світло, підтанцьовка, бек-вокал, новизна в подачі матеріалу, експерименти зі звуком та світлом, з їх цифровою обробкою, пошуки нових засобів та можливостей для передачі свого внутрішнього світу, для демонстрації свого таланту, базованого на ментальності та традиціях своєї нації. Звичайно, артист іде до глядача не тільки з піснею, але й зі своїм тілом, яке теж є об’єктом творчості. Гарна фігура, постава, хода, грація, костюми, ті ж таки зірки на головах, оголеність чи елегантна демонстрація нижньої білизни… Усе це творчість. Але щоб дівчата відрощували бороди, а хлопці – цицьки… Це все від лукавого. Це все бажання привернути до себе увагу будь-якою ціною. Навіть ціною свого здоров’я, навіть спотворюючи власне тіло – витвір Бога. А це не тільки збочення – це ще й гріх.
Але сьогодні у нинішній нашій розмові я хочу назвати збоченням і те, що відбулося з цьогорічним відбором, і те, що відбувається у нашому шоу-бізнесі взагалі. У будь-якому конкурсі визначальним є перший етап – етап допуску до конкурсу. Колабораціоністи, ті, хто не несе у світ красу та неповторність національної культури, ті, хто переспівує пісні, власниками яких є компанії країни-агресора, представники інтересів ворожої країни та її гібридної культурної політики у принципі не можуть представляти Україну на світовій арені. Адже від того, що вони скажуть на сцені Євробачення, у багатьох глядачів, далеких від політики, буде складатися позитивне чи негативне ставлення саме до нашої з вами Батьківщини. Тому легковажити тут категорично не можна. А ті люди, яким було делеговано повноваження по допуску до конкурсу, не просто злегковажили – вони проявили недбальство, непрофесіоналізм, халатність, недобросовісність… Всіх їх уже назвали неодноразово і в соцмережах, і по телебаченню, і на віртуальних ресурсах – не буду повторюватися. А от чи понесуть вони за це відповідальність? Сумніваюся. Бо ми живемо в умовах всезагальної безвідповідальності. На жаль. Але ця тема лежить на поверхні. Я ж хочу зануритися глибше.
Я прихильник тієї теорії у мистецтві (і вважаю її єдино правильною), що чим більше всього і різного – тим більше якісного. Чим більше українських пісень – тим жорсткіша конкуренція, яка відсіює полову. Чим більше різних виконавців та гуртів – тим більше якісних, яскравих, унікальних, сформованих, зі своїм неповторним стилем та сценічним обличчям артистів і гуртів. І у нас дійсно багато всього народжується, розквітає і…
Звісно, і я то усвідомлюю, що коли у котлі виконавського пісенного кордебалету вариться всього дуже, всього аж занадто багато, то в першу чергу на поверхню випливає лайно. Так воно і має бути в принципі. Інакше не було ніде у світі і, певно, ніколи й не буде. Ми мусимо пройти цей етап розвитку видовищного мистецтва так само, як наша економіка переживає період «дикого заходу». Якщо людям не дати подивитися впритул (Притула тут ні до чого), спробувати на смак і запах оце все, вони будуть сприймати м’якенькі виділення окремих організмів як феєрверк чи позолоту. Бо вона шумить та блистить здалеку і привертає загальну увагу. Але позолотою можна вкрити брудне, трухляве, зрадливе, колабораціоністичне нутро, яке від необережного доторку, від бажання пізнати чи від конкретного запитання вельмишановного Романа Скрипіна розсиплеться. І залишиться тільки пшик. Із неприємним, їдким і таки отруйним запахом. Саме таке враження залишилося після нашого скандального відбору на конкурс світового рівня. А процес варіння чи бродіння, чи ще чогось там такого має бути тривалим і глибоким. Найсмачніше завжди на дні. Найкраще вино – вистояне. Справжня краса має викристалізуватися.
Я не збираюся тут повторювати загальновідомі вислови авторитетів, не хочу цитувати щось із 6728 коментарів під відео фінальної пісні MARUV у конкурсному відборі, опублікованому на Ютубі (на час виходу матеріалу їх буде ще більше). Я хочу поговорити про причини, які призвели до можливості такої ситуації. А причин таки багато.
Анна Корсун (MARUV), безперечно, талановита. Народжена в Харкові дівчина, маючи творчі потуги і відчуваючи це, пробує реалізуватися на сцені. Вона бере участь у всіх можливих конкурсах – «Голос країни», «Х-фактор», «Євробачення»… До речі, у останньому з перерахованих уже пробувала себе ще 2016 року. У «Голосі країни» до неї повертаються аж троє із чотирьох тренерів – членів журі. Хіба це не підкреслює наявність у неї непересічного таланту? Так, скажете ви. Але що далі? А далі… Виявляється, що ні вона, ні її талант нікому не потрібні. Жоден продюсерський центр, жоден представник жодного культурного фонду, жоден функціонер міністерства культури, жоден телеканал нею не зацікавився. А починала вона з авторських україномовних пісень… Шукаючи себе в мистецтві, в шоу-бізнесі Анна міняє стилі, музичні напрями, візуальне вираження чи вирішення постановок… Вона хоче творити і пробитися до глядача самостійно. Але хіба це у нас можливо при повній відсутності національної гуманітарної політики? Хіба народні артисти України можуть пробитися на українські екрани? Хіба творці української культури часті гості на телепрограмах? Коли востаннє ви бачили всесвітньовідому «Піккардійську терцію» по національному телевізору? Чи концерт «Океану Ельзи»? чи «Рокаш»? Чи Степана Гігу? Отож! Що вже казати про молоду і нікому не відому співачку. Якби не конкурси, то про Анну Корсун знали би хіба у Харкові… Така печальна реальність.
Але Анна Корсун не здається. Вона хоче і шукає можливості. Тому і йде на заробітки за кордон, як і інші 5 000 000 наших співгромадян. Не від добра вони туди йдуть, ой не від добра. Я не виправдовую, я констатую.
А ще, і про це теж треба пам’ятати, один із методів гібридної війни, який веде проти нас Московія, саме і полягає в тому, щоб переманювати на свою сторону наших талантів, нашу інтелектуальну та творчу інтелігенцію, наших простих людей, які крім видовищ хочуть таки і хліба. А ми ще не навчилися навіть зберігати те, що дав нам Бог. У нас ще немає всезагального здорового національного егоїзму. Ми ще уявлення не маємо про те, що таке національна гуманітарна політика. А це, у глобальному розумінні, і є відхиленням від норми. Тобто…
Але не все втрачено. Ми вже вміємо визнавати свої помилки. І це обнадіює.
А про MARUV варто сказати ще і таке: участь у конкурсі не зробила б їй таку потужну піар-кампанію, як зробив цей скандал і відмова від участі в Євробаченні. Молодець вона. Далеко піде!
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
