Політолог розповів, чому закарпатці чекають на президента-Месію, який врятує світ
Про це та інше у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» ми говорили з політологом Віктором ПАЩЕНКОМ.
– Чи є в нас політична постать нового зразка, людина з прогресивним мисленням, яка може змінити Україну?
У самому питанні закладено інфантильну ілюзію, яка відображає прагнення багатьох людей. От прийде якийсь новий політик, справжній – і жити нам стане добре, він все за нас зробить. Ця ілюзія дуже яскраво проявилася у 2004 році, коли Україна сказала: «О! Ми знайшли!» Ющенко до отруєння був красенем, з хорошою біографією. Люди повірили, що коли він стане президентом, все зробить. Але невдовзі прийшло розчарування. Бо люди прийшли на Майдан, постояли, покричали, добилися свого і пішли по домівках. А що змінилося? Викладачі як брали хабарі раніше, так продовжують і надалі. Студенти як купували оцінки, так і продовжують. Усе залишилося без змін, революції свідомості в людей не відбулося. А вийшло, що винуватий Ющенко. Потім був Янукович, нові розчарування, але люди й надалі чекали на Месію, який врятує їх, врятує країну. Зараз ми бачимо феномен Вакарчука і Зеленського. Ми знову хочемо обрати людину, яка за нас все зробить. Вакарчук, наприклад, гарно співає, має патріотичні пісні, розумний… от він повинен прийти і все зробити. А Зеленський взагалі – феномен, бо він мультик про політиків робить. Тому очікування цієї постаті, яка має прийти і змінити світ, є дитячою ілюзією із казок, після прочитання яких дівчата чекають принца на білому коні, а хлопці – жаб, які мають стати принцесами… тобто що б таке зробити, аби нічого не робити, наче Ємеля «по щучьему велению». Тому ніша очікувань дійсно є. І вона велика.
Якщо з мрій перейти до практики, то, як на мене, на сьогодні важлива не людина, яка прийде і все зробить, а певний політичний напрямок, який може дати імпульс для розвитку. Це передусім соціальні ліфти: громада на своєму рівні, активні люди – на своєму, влада – на своєму. Тож яка політична сила може це забезпечити? Візьмемо політичний розклад. Що маємо? Велику нішу політиків радянської ностальгії, прихильники якої є здебільшого на сході, менше на заході і частково у нас. Це – Бойко, Вілкул, Рабинович, Медведчук. Вони – консерватори, прагнуть зберегти (можливо трошки модернізувати) ще радянські порядки, де місце комуністичної бюрократії має зайняти олігархічна. Це – неперспективно. Як свого часу відійшли комуністи, так відійдуть і ці, просто для того потрібен час. Друга велика ніша – це та, яка зараз при владі. Це – Порошенко і Тимошенко, я б їх двох об’єднав, як одне. Вони проєвропейськи налаштовані на словах, але мислять по-радянськи, ніби хотіли б жити у Європі, але працювати так, як за часів Союзу. На мою думку, ці політики свій реформаторський ресурс вичерпали. Маємо ще й третю нішу, яка на сьогодні є найбільш прогресивною, це ті, хто називає себе євроопитмістами. Найбільш сильна фігура тут (як перехідна) – Гриценко. Але не він сам. Тут постать Вакарчука може бути корисною, але як політичної фігури, так само і Садовий. Як на мене, Україні найбільший поштовх може дати саме ця ніша, бо інші більше думають вже про збереження набутого, ніж про розвиток. Якщо люди їх не підтримають, кінець світу не настане, просто втратяться роки, а Україна ще більше відстане від Західної цивілізації.
