А ще Василь Гомонай розповів про сучасні революційні методи лікування раку, закарпатські мінерали, які очищають воду і про те, як у нього на очах хотіли зарізати президента
Про це та багато іншого у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з відомим українським винахідником, професором УжНУ, доктором хімічних наук Василем ГОМОНАЄМ.
– Кажуть, що Мендєлєєву таблиця приснилася. Чи снилися якісь винаходи вам?
– Чи снилися – не впевнений, але коли щось залізе в голову, то заснути не можу точно. Засинаю о 12, о 2 годині ночі.
– Розкажіть про свій шлях у хімію? Що привело в професію? У дитинстві ви любили хімічити?
– Який з винаходів для вас найважливіший?
– Усі важливі.
– Скільки їх всього?
– Навіть не знаю. Десь 30, а може й більше. Маю, наприклад, працю про спосіб хімічної обробки виробів з титану, що робив для титанового заводу, чи про спосіб пом’якшення води або про спосіб очистки промислово-стічних вод від йонів важких металів.
– Можна детальніше про останню?
– Коли трапилася аварія в Чорнобилі, ми туди почали возити закарпатський цеоліт. Я показав, що він ідеально очищає воду, вбиває всі радіоактивні елементи. Тож в Сокирниці маємо справжню скарбницю природи. У цілому колишньому Радянському Союзі наш цеоліт возили всюди вагонами. І в Чорнобиль звідси поїхало десятки тисяч тонн цеоліту. Я разом з академіками був у Сокирниці, ми його вивчали. Загалом питну воду на всіх очисних спорудах, в Ужгороді в тому числі, очищали цеолітом. Так що розмови, які нещодавно точилися довкола того, що цеоліт може негативно впливати на людський організм – лише пусті балачки. Підкреслю, це – ідеальний компонент для очистки води. Колись навіть угорці возили його до себе від нас.
– Останнім часом точаться розмови про те, аби воду з міських водопроводів очищати не хлоркою, а сіллю. У Хусті вже таке є, кажуть, що це – американська технологія. Чи дійсно сіль може вбивати шкідливі мікроелементи?
– Ні. Сіль не може очистити воду. Вона в ній просто розчиниться. Лише цеоліти й іоніти можуть її очищати. Проводити дезінфекцію замість хлорки можна в інший спосіб, наприклад озонами, але не сіллю. Сіль воду ніколи не очистить, адже з неї потрібно видалити і радіоактивні, і шкідливі елементи. Раніше у всьому Радянському Союзі очищалася закарпатським цеолітом. Він може довго зберігатися, не наносить воді ніякої шкоди, а натомість забирає свинець, хром, нікель та інші елементи.
– Розкажіть про свій космічний винахід, про який останнім часом говорять всі? Як це працює?
– Я по цьому захищав докторську дисертацію. Суть у тому, що можна повністю перетворити метан на природний газ, тобто вуглекислий газ, який ми видихаємо, можна перетворити на метан, а метан – на формальдегід. Це – дуже висока чистота формальдегіду з відсутністю в ньому етилового спирту. Але це – мовою науки. Поясню простіше. Винахід цінний для космічних польотів на інші планети. Тоді, зокрема, йшлося про Марс, на який потрібно летіти 3 роки. Якщо на борту космічного корабля лише 3 космонавти, як їх на такий тривалий термін забезпечити їжею? А ще треба певний час жити на Марсі, а потім повернутися на Землю. Тож я придумав, як утворити замкнене коло з продуктів життєдіяльності людини. Весь процес відтворили за моїми дослідженнями вчені з Москви. Вони зробили лабораторію, я приїздив туди, за всім спостерігав. Загалом винахід, про який тепер говорять всі, не новий. Про нього говорили й раніше, просто не всі цікавляться наукою.
– Тобто на борту космічного корабля треба мати з собою лабораторію?
– Так, звичайно. Не просто лабораторію, а цілий завод. Але з формальдегіду ми можемо отримати і цукор, і білки, і все необхідне для організму. Усе непросто, але все це можна здійснити. Без цього методу польоти на інші планети просто неможливі.
– В Енциклопедії сучасної України зазначено, що ви досліджуєте природні дисперсні системи Закарпаття з метою вирішення екологічних проблем. Поясніть, будь ласка!
– Я займався Сокирницькими цеолітами, різними мінералами, які можуть поглинати шкідливі елементи. Загалом наші люди не вміють дбати про довкілля. Подивіться, як стежать за порядком у Європі, а в нас кидають сміття іншим під ніс. Мене це болить. Хоча зараз у цілому світі екологічна ситуація невтішна. У нас в Україні виробництва не стежать за шкідливими відходами, їх просто скидають в атмосферу, хоча вони можуть бути отруйними. А все це нам потрапляє у легені. Тим часом практично немає такої хімічної сполуки, яку б не можна уловити, знешкодити. Всі гази можна повністю поглинути – і вони не завдаватимуть шкоди нікому. І такі матеріали, які їх нейтралізують, прямо в нас під ногами. Ми саме цим і займалися, щоб очищати навколишнє середовище.
– Зараз багато наших випускників їдуть працювати за кордон. Чи це погано чи добре? Можливо, ми втрачаємо цвіт нації, вчених зі світовим ім’ям?
– Звичайно, це проблема для нас. Справді найталановитіші виїжджають. Але їдуть не лише наші, закарпатські студенти, але й зі Львова, Києва. Мої колишні випускники, наприклад, працюють в Академії наук Угорщини, членом якої я теж є, і в Празі, і в багатьох країнах.
– Ви викладали в Республіці Малі та Алжирі. Розкажіть про ці екзотичні країни. Що було цікавим, що запам’яталося найбільше, чи були курйози?
– У Алжирі умови ще більш-менш, а Малі – це дуже бідна африканська країна. Там ми відкрили університет, до мене приходив їхній президент декілька разів. Я зробив лабораторію. Коли наші всі викладачі привозили туди продукти, я привозив скло, трубки, сам паяв прилади, відкрив склодувну майстерню, де могли працювати самі студенти. Ми жили в їхній столиці. Університет був від ЮНЕСКО, нас працювало там десь 20 викладачів із різних країн, студентів навчалося десь 100. Тож на відкритті до нас прийшов президент. А я був з фотоапаратом, я з ним ходив усе життя, любив фотографувати. Тож нас вишикували. Я хотів Модибо Кейту сфотографувати, поставив фотоапарат на землю і нахилився, щоб його підняти. І раз лише чую – рука в мене хряснула. То охоронець подумав, що в мене вибухівка. Перевірив – і відпустив мене. Потім прийшов президент і подавав мені руку. Потім, пригадую, свято в них було. На площі десь 50 тисяч людей… всі стояли на колінах на Рамадан перед мечеттю. Я стояв позаду. Модибо Кейту саме мав прийти виступити перед прихожанами. Ми з дружиною вирішили подивитись. Раз лише один з тих людей схопився і кинувся на нього з ножем. Але охоронець зреагував оперативно і схопив його. На жаль, сфотографувати я не встиг. Дружині стало погано, поліцейські нас посадили в машину і запропонували повезти в поліклініку. Загалом там було цікаво, але небезпечно. У Малі я навіть студентів навчав фотографувати.
– Як там оплачувалася ваша робота?
– Зарплати в нас були високі, але на руки я отримував лише мізер із того. Скажімо, якщо в ті часи третій радник посольства отримував 350 доларів, то у мене в Малі була зарплата 8 тисяч на місяць. Але з цієї суми я мав усього 350 доларів. Усі інші гроші потрібно було віддавати на благо партії. В Алжирі зарплата була 13 тисяч доларів. Та з них я теж мав лише 1100-1200 доларів. Єдине, що я купив собі за ті гроші – це «Волгу», на якій їжджу досі.
– Хімія – це наука без якої не можна обійтися ні в медицині, ні в фармакології?
– Так. Наприклад, тепер існує метод нанокаталізу, за допомогою якого лікують рак. За старими методами людині дають ліки, вона їх ковтає, вони розчиняються у крові, розповсюджуються організмом , у тому числі – доходять до мозку… і лише частина з них проникає до ракових клітин. Тепер же із фарфору роблять кульку, у якій 56 атомів. У неї поміщають колоїдний розчин, який здатний з’єднуватися з раковою пухлиною. Крім того, туди ж поміщають кілька атомів срібла і це все вводять хворому ін’єкційно. Ця речовина пересувається в організмі, наближається до ракових клітин і знищує їх, інші ж не чіпає. Так як тут обійтися без хімії? І таких прикладів – безліч. Про нанокаталіз у нас не знали ще два роки тому. А мій друг, який працює у Академії наук України, описав подібний синтез аміаку давно. Його дослідження увійшло в мою книжку, яку я видав ще у 2004 році.
– Ви видали багато книжок, а що читаєте?
– Останнім часом майже лише наукову літературу. Раніше читав дуже багато художньої літератури, любов до книжок у мене ще зі школи. Мама давала мені гроші на булочки, а я купував книги, потім влітку у вільний від навчання час пас корів і читав.
– На сьогодні працюєте над якимось науковими розробками?
– Зараз займаюся лише теорією.
– Спасибі за розмову. Успіхів вам і здоров’я!
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net