Інколи здається, що Петро Мідянка сильніший за закарпатські гори

[Total: 0    Average: 0/5]

Поезія дощу.
Може ми не так закликали весну? Затихо співали веснянки і гаїлки, тепер за теплою ніжною весною плачуть дощі. Прогнози синоптиків не обнадійливі. Кажуть, що затопило Косів, гуцульську столицю. І ще багато місцевостей в Україні. А навесні так хочеться у Карпати! Та доводиться слухати мелодії дощів.

Це не найгірша музика, з якою можна влаштуватися у надвечір’ї під тьмяним світлом лампи і розділити Карпати на трьох. Якщо вам пощастить знайти книгу видану в карпатській перлині – в Брусторах, яка має саме таку назву – «Карпати на трьох».

Видана ще у 2016 році, але до моїх рук потрапила в час дощів 2019-го.

«Живий класик» із Закарпаття, «багатопрофільний літератор» зі Львова і фортунний дебютант з Криворівні зійшлися при однім поетичній столі, та й набуваютси…» – манить анотація до книжки. Ось і я набуваюся.

Приступаю до Карпат Петра Мідянки. За словами Андрія Любки, «поезія Мідянки слабо відома широкому загалу, не є масовою.» Та й гори наші не є масовими, але які могучі та сильні, незважаючи на те, що їх вирубують і вивозять світами.

Інколи здається, що Петро Мідянка сильніший за наші гори, бо мав силу ніколи не зрадити закарпатським горам і ніколи не покинув своє село Широкий Луг. І не втомлюється про нього писати.

Коли читаєш його рядки, наче реально йдеш цим невідомим тобі Лугом: «Вкотре йдеш ти старовинним Лугом: / і минаєш старовинний хрест… / Цвіга у купанях і сотуга / і нема в що замочити перст. / Ті ж прадавні яблуні й горіхи, / Ті ж торби в людей на взір бесаг» – рука мимохіть тягнеться за яблуком і чомусь так віриш поету, що «Вічно височіє Пранникуська, / Вічно хмариться на півночі Товпаш» і хочеться почути «голос невістульки», яка зовсім не чиясь дружина, а рослина родини айстрових.

До своєї поезії Петро Мідянка ще й дарує свій словничок. Його сторінки плавно переходять у сторінки Назара Федурака – поета, літературознавця та перекладача. Львів’янина, якого також полонили Карпати, а ще чекання весни і… Петра Мідянки: «Прийшла весна! Лелеки та електрики / свої стовпи сідлають. Бензиняники / гудуть мов бджоли. Свіжі фараметлики / Ждуть Великодня і прибув Мідянка!» Назар Федорак з тих поетів, які впевнені, що «поезія – не місце для грання», хоч інколи вихоплює ноту звучання у Антонича і тоді народжується: «на жорназ викотився грім / твердим точилом / завмерло небо угорі / мов завинило. / А дощ собі падає…»

Настав момент знайомства з поетом мені зовсім невідомим. Василь Зеленчук – зі славної Криворівні, війт з діда-прадіда, хоча тепер вже перестав війтувати, кажуть, «мольфарує» і далі пише свої сонети. Він – оберіг гуцульських слів, він в них купається і насолоджується їхнім звучанням, в його словах запах гір і відчуття присутності твоєї в ній: «И сонце, й місєць годни бути в парі / Ни лиш у колєді, а й в небесах. / Злітає птахом гонтов критий дах / дай Бог діждатися світової зарі».

Можна загубитися в зоряному небі Карпат і навіть не відчути як вже світає… Гори – це чари справді поетичні! Тому за Мідянкою: «Сам Бог велів, щоб криворівський війт / Писав сонети у чотири сплети. / Про сміх чугайстра, дивний гул трепети, / Котру зігнув у прірву буревій».

Бог велів їм усім трьом писати вірші, літувати разом, шукати слова в карпатських хащах і дарувати їх нам, щоб ми читали їх і в хвилини радості, і розпачу, і надії. І навіть в час нестримної зливи…

Анастасія КАНАРСЬКА, спеціально для газети «Неділя Закарпатські новини»

zakarpatpost.net

Прокоментуй!
(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)