Закарпатська грум-баба Анця: «Трепало би тобов, як чорт мамков»

[Total: 0    Average: 0/5]

Наготувала баба Анця їти, кличе родину до столу, а онучка йти не хоче.

«Што ся стало, дитинко. Ти штось нервозна, што апетита не маєш», – питає стара, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

«Нєт, бабко. Ти ня розгодувала, ги паця. Тепер худнути мушу!» – сумно відповіла онучка.

Бабу це розлютило:

«Пак такась суха ги макарона. Мусай їсти. Позерай, доброї писульки пудбиваної учинилам, ребра свинські натушилам,  поливка свіжа із буженинов. Хоть пару раз у рот возьми, – почала вмовляти її.

«Бабко. Я си вже біціглі купила. Буду на велопробіги їздити. Кажут, што дуже помагає скинути лишній вес. І тобі ражу. Бо вже в тя гузиря така, што у двері не знаю, як протискаш ї, а черево такоє, ги бись крокодила проглотила»

«Што правда, ото правда. Мені ми точно не помішало мало ся спортом заняти. Я дійсно тушна. Треба би й собі біціглі купити. Буду і я з молодьожов варошом їздити. І схудну, і помолодію, і нових си знакомих повно заведу», – сподобалася бабі Анці ідея.

Умовивши все ж онучку трохи поїсти, взяла вона газету «Закарпатські оголошення» і почала шукати, хто велосипед недорогий продає. Зателефонувавши за першим же номером, одразу зрозуміла, що треба брати – і велосипед червоний, як вона з дитинства мріяла, і ціна доступна.  Домовилася на наступний день зустрітися з господарем.

Вранці першою ж маршруткою поїхала в Ужгород.  Оглянувши велосипед, зразу відрахувала гроші і вирішила провезтися.

Лише сіла, у голові запаморочилося, бо давно не їздила, втратила рівновагу і впала.

«Йой, нєвоя би го побила, з тим біціглійом. Ще си й фізіономію так мож розквасити. Ніко ми не повірит, што ня не дідо дуркнув, а впалам. Но айбо мушу ся брати в руки. Я баба-грум. Трепало би тобов, із біцілглійом, як чорт мамков. Ану, слухай ня! Буду тя приборковати ги Ферко молодих коню. Ану вези ня нормально!» – почала стара розмовляти з велосипедом, штовхаючи його біля себе.

Раптом її розмову перебила сусідка.

«Анцьо! Ти што у варош на біцігильках приїхала? Што ся стало? Спортом рішилась ся заняти? Чи гроші на маршрутку економиш?» – спитала вона.

«Собов ся занялам. Свойов красотов!»

«Но ти даєш. А я чекаю, кой ми дідо біціглі купит».

«Чекай, чекай. У мене у шіфонері моль тоже чекат, кой я юй нову шубу куплю».

«Ти ся надо мнов не насміхай! У мене пенсія мала!»

«У мене тоже невелика. Но я си все зароблю на што ми треба!» – грубо відрізала баба Анця.

Сусідка спробувала загладити ситуацію, усміхнулась і спитала, що куди тепер стара планує на велосипеді кататися.

«На велопробіг іду. Там молодьожі повно», – невдоволено відповіла баба.

Маріку це зачепило.

«Так де тобі вже з молодими! Ти би ліпше онучку уддала і возочок возила», – сказала вона.

«Як ти думаєш, я в нього поміщуся?» – піджартувала стара.

«Та не ти! А онук чи онучка», – серйозно відповіла сусідка. – А знаєш, може ми й будущий зять біціглі купит. У мойої онуки хлопець на велосипедному заводі робит».

«А ун із якої області?» – поцікавилася стара.

«Як із якої? Із нашої!»

«А в нас такого завода ниє!» – зі знанням справи сказала баба Анця.

«То ти просто не знаєш! Ун сам мені казав учора, що в нього веліко-лєпна робота», – продовжувала хвалитися Маріка.

Баба лише покрутила пальцем біля скроні і пробубоніла:

«Із тобов усьо ясно».

А сусідка продовжувала цікавитись покупкою.

«А ти за кулько купила? Ко ти дав гроші? А зашто раньше не возиласься? А чого челлений убралась? Пак ти вже не молода. Моглась чорний купити. До топанку би ти якраз пудходив»

«За кулько треба, за тулько і купилам. Гроші сама заробилам. Я нігда ні уд кого нич  не прошу. Треба ся лем на себе надіяти, а не гроші уд других клянчити. А челлений завто, што тепер ня всі ги світлофор видіти будут… і пропускати! Я лем купила біціглі, а вже ся 19-гудньов чустую. І легкость у тілі в ня ся появила, як бим літала!»

Побачивши шрам на руці у баби, Маріка одразу ж її підділа:

«Я вижу, што політати ти вже нині встигла».

«Ото дурниця. То лем царапина. Ще си йду шльом купити»

Маріка ж рот відкрила:

«А ото што за напасть?»

«Ото, Маріко, не на пасть, а на голову! Оби аж упаду, не розбилам ї».

«Анцьо! Пак у тебе башка не диня. Нич ти ся не стане. Тебе би й не добив, неборе! «

Бабі Анці ця розмова добряче набридла. Їй хотілося сили пробувати, а не язиком тріпати. Тож вона попрощалася з Марікою і пішла знайомитися з першими ж хлопцями, яких побачила на набережній на велосипедах.

Утім молодики видались теж із почуттям гумору.

«Бабко, а ви могли на триколісному спробувати», – піджартував один із них.

«Та де, синку, ото для діточок, або для циркачу. А я хочу так ги всі нормальні люди їздити», – відповіла вона.

«Та я не про такий, – включився до розмови інший хлопець. – Я про такий, яким асфальт трамбують».

«У мене оби грейдер був, я би всі дороги в області загрейдеровала, усі би руні даже без асфальту були, – почала мріяти баба. – Не трепало  би мнов на ямах, ги типир. Представляю, як би муй дідо на біціглях їхав. Вставна би му челюсть із писка улетіла. А в нас кой у селі дорогу чинили, та шофер ся з головов села так напили, што тот на грейдері поїхав напролом і тепер у нас дорога прямо коло мого керта проходит, а мала на 2 кілометри май дале бути. Но та, хлопці, заговорили ви мене. Поведіт мене туди, де велопробіг ся буде проводити».

Хлопцям не вірилося, як то баба в такому віці разом з молоддю кататися хоче.

«Бабко, а ви не вкрали цей велік? Надто щось він молодіжний для вас!» – зауважили вони.

«Йой, та што ви! Я не Мигаль Оленин! Ун усім розказує, што кой був малим, просим уд Бога біціглі, а кой пудрус, украв біціглі і начав просити уд Бога пробачення. Айбо так голосно просив, што учув участаковий і заставив го вернути та ще й штраф заплатити».

«Ану продемонструйте, як ви їздити знаєте, – запропонували молодики старій. – Бо на велопробігові треба колони триматися, не відставати».

Баба Анця перехрестилася, сіла і поїхала… потім зупинилася, розвернула велосипед руками і приштовхала до нових знайомих.

«Та ви як блискавка їдете!» – почали сміятися вони.

«Чесно? – зраділа стара. – Так скоро?»

«Та ні, – продовжували регати хлопці. – Зигзагами!».

«А марішку вам оту солодку із фаттьовами! Та ви ся надо мнов насміхаєте! Ану кажім ми скоро коли і де ся тот велопробіг начинат. Я сама найду, я варош добре знаю».

Хлопці відправили бабу в Боздоський парк і поїхали собі далі.

Крутить баба Анця педалі, їде між машинами. І страшно їй, але й не здається. Раз лише бачить, їде колона велосипедистів. Прилаштувалася й вона до них. Сопіла, пітніла, хропіла, перділа,але до фінішу доїхала. А там, коли її побачили, навіть приз дали – як найстаршій учасниці. Хоч і не хотілося бабі зізнаватися, скільки їй років, але медальку дуже хотіла, тож довелося сказати.

Але після велопробігу стара зрозуміла, що додому вона вже не доїде на велосипеді. Довелося йти на маршрутку. Запакувала свого нового залізного друга в багажник і зайшла в салон.

Там її побачив сусідський хлопчик і одразу запропонував своє місце.

«Нєт, сиди, Васильку, – почала переконувати його баба Анця. – Ото нігде не пише, ож старшим треба місто уступати. Ти молодий, ти си сиди. Я ся вже доста за всю жизнь насиділа. Кому ісі правила етікета нужні.  Їх ні в одному законі ниє».

Водій підозріло глянув на стару і спитав, що з нею трапилося.

«Тихо, мовчіт, – прошепотіла вона йому на вухо. – Пак не буду дітвакові казати, што на гузиці в ня мозуль уд біціглю. Най си посидит. А я до села і встоя доїду».

А про себе баба подумала: « Тепер ся мої дома можут мнов гордити, бо я настояща спортсменка і уд тепер ся треніровати буду каждий динь, а велопробіг і в нашому селі організую!».

zakarpatpost.net

Comments are closed.