Як коханка мого батька стала моєю пацієнткою
У нас із батьком були дуже важкі стосунки. Він ніколи мною не цікавився. Забував про мої дні народження. А коли я хворіла, біля мене була тільки мама, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
А ще я дивувалася завжди – чому батько не бачить, яка мама гарна, яка приємна. З нею так цікаво було говорити – про що завгодно. Але з часом стало згасати і її блискуче почуття гумору. А разом із ним почала згасати і її краса.
Подружки, матері яких були розлучені і росли без батька, дуже заздрили мені. Бо в мене таки є тато! І це дуже класно! Але вони не знали, як я страждала від татового холоду, а іноді й жорсткості. І я насправді тихенько заздрила їм. Бо вони цього не зазнали. Тому я дуже мріяла піти геть із дому, придбати житло. І забрати з собою маму. Хай тато робить, що хоче. Але вже без нас обох!
Тому я вступила на медичний. Стала лікаркою. Він – мій прекрасний тато – навіть не цікавився ніколи, де я працюю. Я просила маму, щоб вона сказала: я працюю за кордоном. Бо приїжджати додому часто я не могла. Я працювала як скажена. Брала нічне чергування, погоджувалася на складні випадки, тільки щоб заробити більше грошей.
Жила в однієї старенької лікарки, якій допомагала по господарству. Вона мене ще й підгодовувала. А за житло я не платила ні копійки.
Звісно, мама могла б і розлучитися з татом. І поділити ту нашу двокімнатну квартиру. Вона часто про це говорила й сама. Але я ж знала характер нашого любого татка. Він би влаштовував грандіозні скандали – з приводу кожної ложки в хаті. А маму б це могло і зламати. Та й за одну двушку дві однокімнатні не купиш – це ж зрозуміло як ясний день.
Тому я і вирішила: якщо призбираю грошенят, можна буде й поділитися квартирою. Тоді я докладу ще й своїх грошей, купимо квартиру – і мама буде жити зі мною. Це була мрія всього мого життя – щоб вона нарешті позбулася того тягаря, яким був все життя її чоловік. Я стала працювати в пологовому, коли одна з лікарок пішла в декрет. А згодом так там освоїлася, що вже не могла уявляти свого життя без такої роботи. Адже лікар тягне на себе ще й дуже багато негативу із хворих. А тут такий позитив, коли бачиш, як маленьке створіння живе свої перші години на цьому світі.
І от якось – якраз після таких щасливих хвилин, коли на світ явилося ще одне немовля, я побачила в дворі знайому постать. Батько! Невже це він? Так, я зовсім не помилилася. Він був і радісним, і стривоженим водночас. Я забула про все на світі. Про роботу. Про свою страшенну втому. Про величезні образи на цю людину теж забула – я просто кинулася йому назустріч! Нарешті він сам до мене прийшов. І трохи ще й хвилюється з цього приводу.
Неймовірне тепло огорнуло мене одразу. Як я чекала цього моменту! Але на двір я вийшла, зібравши всі рештки мужності. Маю виглядати тепер дуже спокійною – хай там що! І батько одразу ж мене помітив. Але його реакція мене дуже вразила. Він… Він злякався мене… Я зрозуміла, що він зараз ладен втекти. Але тікати було нікуди! Я ж теж його побачила. Це було б не тільки виявом слабкості чи боягузтва – це було б просто безглуздо! Чому, тату? Але ж ти все ж прийшов до мене, чи не так?
Та вже перші його слова одразу ж залили цей світ гіркотою, такою знайомою мені вже із самого дитинства:
– Ти… Ти тут працюєш? Хіба ти не за кордоном? – здивувався тато.
Авжеж, він побачив мене в білому халаті. Тож сумнівів бути не могло, що я – лікарка, та й працюю я тут.
– Розумієш, – по-змовницьки почав тато. – У мене є коханка. Я не хотів травмувати вас із мамою. Але в мене з твоєю мамою вже давно немає нічого спільного.
– І ти здолав сотню кілометрів, щоб сказати мені це? – якось недовірливо я подивилася в його очі, повні тривоги.
– Але Оля, моя коханка, вона зараз народжує. Дитина ж ні в чому не винна, – батько намагався тиснути на жалість.
– Авжеж, вона народжує не в нашому місті, а тут, для конспірації, – здогадалася я.
– То як її прізвище? – спитала я. І зібрала всю свою волю в кулак, щоб не видавати йому свого болю. Батько назвав її прізвище. І я зрозуміла, що маю приймати пологи в цієї пацієнтки.
Я розвернулася і втекла від батька. Він вслід кидав мені ще якісь благальні слова, що треба подбати хоча б про дитину. І що дитя ні в чому не винне. А я, я – хіба не твоя дитина? – біль краяв мене на частки. Я зайшла в свій кабінет і зачинилася там. Мною просто тіпало. Я боялася, що зараз зі мною трапиться щось недобре. Інфаркт чи інсульт. Я ж не витримаю цього болю. Батько навіть не сказав – йому жаль, що так сталося. Навіть… Навіть не попросив вибачення за наші зламані життя.
І раптом у двері постукали. Мене викликали на пологи. На пологи цієї… Цієї батькової шльондри. Я намагалася в цю мить забути все, що сталося зі мною щойно, забути все своє попереднє життя. Зараз я – тільки лікарка. І крапка! І я мушу виконати свій обов’язок!
Пологи були успішними. Невдовзі за вікнами несміливо з’явився і батько. Він дивився тільки на одне вікно – на те, де лежала його коханка. Ця Оля піднесла дитину до вікна – і він розцвів у посмішці. Звісно, що Оля мені не подобалася. Але це тому, що з нею пов’язаний мій негатив, – переконувала себе я. Але ж вона й справді не викликала симпатії – була такою собі пещеною панянкою, такою недалекою, манірною. Крім молодості в неї не було жодних переваг перед моєю мамою. Але ж і це швидко минає.
Перед тим, як виписатися з лікарні, Оля намагалася бути дуже милою зі мною. Щебетала мені весь час про свою дитину. Спитала, чи є і в мене дитина. Я сказала, що ні. Бо працюю як скажена, щоб забрати маму від жорстокого батька.
– І хто цей покидьок? – справді ніби перейнялася моїм розпачем Ольга.
Я назвала прізвище тата, місто, в якому він живе, його посаду. Щоб у жіночки не було жодних сумнів – хто ця людина. Ольга одразу ж зблідла. Запала незручна мовчанка. Але раптом хтось із колег покликав мене до завідувача відділенням – у лікарню привезли пацієнтку зі складним діагнозом. Більше я тієї Олі не бачила.
Але я приїхала додому і одразу ж попросила маму розлучитися з батьком. Вона радо пристала на цю пропозицію – я аж не чекала на це, а от він поводився на диво спокійно. Не боровся за кожну ложку в хаті. Оселився в гуртожитку, залишив нам квартиру, а собі забрав машину. Та й із Олею в нього чогось не склалося.
Я думала, що не переживу розлуки з батьком. Але навпаки – мені зараз стало напрочуд легко дихати. І мама повернулася до справжнього життя – вона аж помолодшала. Я перестала думати про батька весь свій час. Якось він зник із моєї свідомості. Врешті, зараз він сам має будувати своє життя – як уже вважає потрібним.
Тетяна ГУЦУЛ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
