Баба Анця знає, чому у закарпатської жони розріз на платті має бути великий

[Total: 0    Average: 0/5]

Літо. Сонечко пригріло. Так приємно бабі стало на душі, так захотілося третьої, а може й четвертої молодості, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

— Треба у варош їхати. Якоєсь парадноє платя си вже час купити. Уже 15 году гардероб не обновлялам. Моя одєжда вже гет із моди уйшла, порохом припала. У жебах ся може вже й павуки… та де там павуки, може ся й миші завели.  Но нич. Куплю си штось новоє. Лем гроши не маю. Треба штось продати, – поринула баба у роздуми. – Капусту! Точно! Тепер усі ото купуют.

— Діду, – покликала вона старого. – Іди лем мало капусти принеси.

Старий бубонів, бубонів, але потім все ж пішов на город. Через кілька хвилин уже повернувся… але не з капустою, а з мертвою куркою в руках.  Ще й радий-радісінький.

— Што ти, старий дурню, наробив! – одразу баба здійняла галас.

— Я нич. Пушовим, як і просилась у керт на розсаду. Взявим мотику. Раз лем вижу, сусідська куриця у нас межу грядками бігає.  Фрас би ї взяв! Я ся розмереговав нараз. Узявим мотику і верим у ню, оби ї угнати. І, представляєш, попавим за першим разом! У армії так точно нігда не стрілявим, як тепер. Куриця впала і здохла. Вот, думаю си, радость буде! І сусіда наказавим, і наш городиць уд окупантки спасим. Бери Анцьо! Навари поливки. Я узьму фляшку і покличеме Циля на вичирю. Погощу го, оби ся не сердив, – щасливо вручив старій курку  дід.

— Та што ти у фраса за ґазда. Йой, марішку ти оту солодку! Пак очи ти заклало, чи натулько уже усліпись, што не видиш нич?  Як ото ти, старий чорте,  не знаєш кури удрізнити! – аж закипіла баба Анця.

— Як не знаю? Пак не качку ти принюсим!

— Не качку ото точно. Айбо куриця не сусідова, а наша! – почала розмахувати стара руками. –  Но нич обскубаю ї і тоже ї продам у вароши. Не мож ся тобов послужити. Такийись не валовшний ні на што. Ні в поле не возьми, ні дома не лиши… як мала дітина! Толку з тя ніякого ниє! Лем жреш, телевізор позераш та пердиш ночами.

Сердито пішла баба Анця сама на город.

— Мушу всьо сама чинити, – аж цокотіла від люті зубами. –  Така в мене судьба. Помню два годи туму, коли ми цімборашка з Америки генномодифіковані крумплі услала, такі, што їх ніякі богари не їдять, што сись пень старий чинив… Не вірив! Пушов до кума і набрав там повну жминю колорадських жуку та начав їх на стебла сажати. Жуки ся дійсно не держали і йшли гет… Но айбо через тиждень ми усі парадички зжерли. А дідо ся ушкіряв… Но завто зараз продам капусту… она зелена, як і долари, бабла си зароблю, а йому нич не куплю. Най си персти сосе! Не заслужив!

Набрала стара повну сумку капусти, швиденько обскубала курку, вибрала з неї нутрощі, спакувала все в сумку і побігла на зупинку. Маршрутка саме приїхала, бабі навіть чекати не довелось. В Ужгороді стара прямо перед ринком на Корятовича вирішила прилаштуватися продавати своє добро. Але забула газету взяти, щоб викласти капусту. Бачить, хлопець іде.

— Синку, слава Ісусу Христу! – привіталася. – Ти што за газету читаш?

— «Неділю Закарпатські новини» – відповів студент. Тут недалеко продають, можу і вам купити. Давайте гроші.

— Ісю і муй син дуже любит. Файна газета. Айбо за гроші любий дуринь годен купити. Ти ми так купи… без гроши. Або позич свою, – запропонувала стара.

— Ідіть у магазин хліба без грошей купіть мені, – розсердився хлопець і пішов геть.

Давня знайома баби Анці пошкодувала її і запропонувала шматок клейонки. Виявилося, що свіжу «Неділю» і вона мала, але ще не читала, тож шкодувала зіпсувати.

Вдоволена стара розклала капусту, виклала курку і почала нахвалювати товар усім, хто проходив поруч.

— Беріт!  Даю дешево! Сама добра свіжа зеленина! Будете мати вітаміни ліпші, чим у аптеці!

— Давайте! – зрадів чоловік, що проходив біля неї. – Я прошлий гуд посадив і пити м ся лишив! Тепер зятьови предложивим посадити. А сам більше не саджу.

— Ану-ану. А май подробно мож? – зацікавилася баба. – Ви з капусти якоєсь тайноє срєдтсво знаєте чинити? Розкажіт ми! І я свойому дідови вчиню!

— Ніяких секрету ниє. Усьо дуже просто! Каждий раз, кой напивавимся, жона ня виганяла вон з хижі спати. У капусту. А рано ня забирала у хижу і звідала: «Но як ся чувстуєш?» Я як би ми недобре не було, все казавим: «Так, ги бим ся на світ родив!» Она ся лем сміяла і казала: «Пак ясно. Я тя в капусті найшла!» Представляєте, ні раз ся зо мнов не сважала. А я боявся ї спровокувати і нігда не казаним юй, як ми там у капусті недобре було, як ня комари покусали, як ми по голові мачки скакали, як ми страшно було уд каждої тіні, усе ми ся якісь привідєнія привижали. Но і рішивим, што більше в капусті спати не хочу. Ліпше не пити паленку, чим такоє терпіти.

Бабі Анці дуже сподобався рецепт. Настільки – що дала чоловікові капусту за півціни.

— І я такоє учиню! Най лем чекат дідо! Уже ся так допив, што курицю свою уд сусідської удрізнити не годен. Буду і я го капустов лічити. Най лем чекат! – вдоволено потирала баба руки.

Раптом до неї підійшов хлопчик років 9 і спитав, чи має вона капусту.

— Є! Позерай! Разних сорту! І проста, і цвітна. Яку ти треба? – поцікавилася вона в малого.

— Та немає у вас цвітної! – сумно зітхнув покупець. – Ваша вся зелена. А мене мама цвітну просила купити.

Баба Анця спочатку розсміялася, а потім довго і наполегливо почала пояснювати хлопчику, якою є цвітна капуста. Утім він їй не вірив і стверджував, що вона має бути такою, як райдуга, різнокольоровою.

— Ладно. Не буду з тобов спорити, – махнула стара рукою. – Най ти мамка сама прийде, кой дітвака не годна навчити розрізняти капусту.

Мало не плачучи, хлопчик пішов геть. А біля баби тим часом  прилаштувалася із грибами  Маріка із сусіднього села.

— Ісі городські діти нич не розуміют, – почала баба скаржитись. – Я в 5 году вже сама садила пасулю у городцьови, а в 6 уже круплі зналам копати, у 7 ня нянько з собов у хащу на дрива брав і казав, што аж поліно не буду тягти, лишит ня там серед дерев і ізядят ня вовки. Я ся так бояла, што чинилам усьо, што ми казали. А тепер нічим діти і напудити. Ні уд кого ся не боят. У хащу ідут із електрошокером і усі ся звірі розбігают.

— Та хоть не кажіть, Анцьо. Што за діти пушли.  Мене вчора в школу укликали, – вирішила поділитися новиною жінка. – Діти на заробітках, онуку на ня лишили, а они ги малі чорти, усе штось начинят.

— І што вже начинили? – заінтриговано поцікавилася баба.

— Хоть не звідайте. На уроці математики вчителька му каже, що поклала в один таньир  чотири яйця, в другий – сім… І попросила порахувати, кулько ото буде. А тот малий бітанга, май малий онук юй і каже: «Ви що, куриця, што яйця удкладуєте?». Учителька ся розсердила і угнала го з класа та упувала му без мене у школу не приходити. Так ми ганьба було, што си даже не представляєте!

— Дурниця вто. Ун ще дітина. Не творітся, – заспокоїла її стара. – А я на свого діда така сердита, што на вечерю му ліниві голубці вчиню.

— Я би ще поняла, аж їсти би нич не вчинилисьте, а так який резон його наказовати? – спитала Маріка.

— Усьо просто. Фарш у ня в холодильнику, капуста на грядках. Аж буде голодний, най си сам чинит, бо я нині лінива. Рішилам себе полюбити. Пора уже.

За розмовами продала баба поступово усю капусту. Лише курку ніхто не купив. Подивилася стара на годинник: уже й додому час повертися, а вона ще й плаття собі не купила. Махнула рукою, спакувала курку в сумку і відправилась у магазин одяг вибирати:

— На неділю зварю поливки доброї, – вирішила сама для себе. – Тепер главноє такоє си платя купити, оби за мнов усі чоловіки позерали. Не лем діди старі, а й молоді. Уберу си розовоє  із якимись косичками. Доста в сірому та чорному ходити. І розріз на ньому має бути великий, оби ми цьицьки виділи. У мене там повна пазуха. А аж ся гроши ще встане, та й бюдюгови си нові куплю, бо старі ся всі гет пурвали. Маю бути парадна, раз на світі жию.

zakarpatpost.net

Comments are closed.