Як провидіння дало закарпатцям врятувати закривавлене ведмежа

[Total: 0    Average: 0/5]

На лижах я катався втретє. Здебільшого це були гори біля нашої хати. Та їх і справжніми горами не назвеш. Так собі – просто якісь там великі горби, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

А тут друзі запросили мене на Франківщину.  А там гори – справжня насолода проїхатися на лижах такими вершинами. Але друзі були набагато  вправнішими, аніж я. Вони легко ковзали по замерзлому снігу, красиво рухалися, робили такі гарні піруети, що я просто милувався ними. Ну а в мене поки що виходило абияк. Ми перебиралися з гори на гору. І це було дуже цікаво. Адже тут уже не було, крім нас, ніяких лижників. Тільки неймовірна краса навколо, яка засліплює очі! Мені на незвіданих трасах було важко впоратися з керуванням.

Тож не дивно, що раптом мене занесло кудись убік. За інерцією я ще проїхав метрів зо триста. І раптом почув напівдитяче, напівзвірине скигління. Очі заліпило снігом від несподіваних піруетів. А коли їх розплющив, то побачив перед собою неймовірну картину.

У кущах лежало ведмежа і смоктало лапу. З лапи текла кров. А ще за кількасот метрів – на галявині – я побачив велику ведмежу постать. Ведмідь випростався на снігу і виглядав непорушним.

Коли я збіг на сусідню гору, щоб роздивитися все як слід, побачив ще і калюжу крові біля цього великого звіра. Сумнівів бути не могло – той ведмідь був мертвим. Імовірно, це була ведмедиця. Напевно, вона намагалася відволікти увагу від своєї дитини і потрапила під кулі.

Я почав кричати, гукати друзів. Луна зараз, у таку погідну та сніжну погоду, дуже легко розходилася горами. Тому вони швидко мене знайшли.  Вони теж були вражені побаченим. Але вирішили діяти оперативно. Найперше – треба врятувати цього великого малюка! Ми взялися транспортувати ведмежа.

Але звіриний малюк важив так багато, що навіть утрьох нам було важко з ним впоратися. Тим більше що звірятко було на смерть перелякане і страшенно скиглило від болю. Тож із кількох лиж ми спорудили щось на зразок санок і посадили туди клишоногого.

Наш план з першого разу не спрацював. Мале одразу ж захотіло рвонути від нас – тільки-но ми хотіли припасувати його до лиж. Та вже за кілька кроків звір повалився в сніг. Видно, поранена лапа не давала йому можливості так стрімко тікати. Коли ми намагалися знову посадити непокірного на імпровізовані сани, він намагався нас покусати.

Але тут нам допомогло провидіння. Бо інакше це й не назвеш! В одного з наших друзів – Жені – була припасена пляшка молока. Ми завжди кепкували із цієї його звички. Але він був настільки «молочною» людиною, що молоко завжди брав із собою – навіть у подорожі. Чомусь воно його заспокоювало. І от тепер ми й згадали про цю заначку Жені.

Вирішили підгодувати ведмежа. А воно так присмокталося до пляшки, що випило її залпом. А коли пляшка спорожніла, звірятко розчаровано подивилося на нас. Звісно ж, якась там літрова пляшка -це все одно, що для нас столова ложка. Хіба хтось п’є молоко столовими ложками?

Як би там не було, але після порції молока ведмежатко стало нашим другом і повністю довірило нам свою долю. Воно більше не пручалося. Мабуть, розуміло, що з ним ми й так зазнаємо чимало клопотів.

І на «санях» із лиж ми якимсь дивом довезли його до найближчого лісництва. Ведмежа було напрочуд чемним у тій дорозі. Бо коли ми вивантажили його, з полегшенням зітхнули, що жодна лижа не тріснула під його вагою.

Лісник, який нас зустрів, тільки похитав головою. От що ті браконьєри накоїли! Тим часом ведмежа завели в хатинку, яку обігрівали дровами. Від тепла воно одразу ж на долівці й заснуло, кумедно пхикаючи уві сні. Ми обробили йому рану, лапку перев’язали. І спустилися в долину, щоб до настання темряви дістатися до села.

А потім кожен із головою поринув у свої справи. Та все ж доля маленького знайди нас весь час непокоїла. Наче це був наш родич чи що?

Ми часто дзвонили лісникові. А коли йому не могли додзвонитися, то телефонували його родичам. Ми вже йому, мабуть, набридли своєю цікавістю. Бо навперебій перепитували – як там справи у нашого протеже? А справи в нього були непогані. Ведмежа швидко одужало.

Проте лісник остерігався відразу відпустити в його в ліс. Такий малюк ще не мав досвіду співжиття з лісовими мешканцями, який йому могла передати тільки мама. Тож ведмежа росло собі біля лісника, ходило з ним по дрова і хмиз. І бігало за ним – як цуценя.

Нам досить важко було зібратися всім трьом, щоб разом приїхати відвідати його. Та все ж якось випала така нагода. Ми не дуже розраховували на те, що ведмежа нас упізнає. І взагалі –  воно, можливо, буде на нас ричати.

Але коли ми були ще за якихось 500 метрів від лісового будиночка, побачили свого підопічного. Він вже був принаймні разів у три більшим, аніж тоді, коли ми його побачили вперше. Ведмежа бігло просто до нас. І хтозна – що в нього було на думці? Звір все ж таки! Або ж візьме й повалить на землю – і рахуй тоді поламані ребра?

Але ведмежа безпомилково біг-ло саме до мене – свого рятівника. Обійняло мене лапами і так міцно притулилося, що неможливо було його відірвати. Мені одразу стало нестерпно тепло від ведмежого хутра. А ще від того, що звір просто затопив мене своєю любов’ю. Я лагідно почухав його за вухом. І аж тоді мій улюбленець випустив мене з обіймів. Він почав ходити навколо мене колами, ніби песик.

Отак ми вчотирьох і прийшли у той лісовий будинок. Нас одразу ж напоїли чаєм із лісових трав та ягід. А ведмежа, яке вже отримало кличку Рудь, вмостилося біля нас. Ми довго говорили з лісником. Він сказав, що ведмежаті пора б уже у ліс. Але він боїться, що звір уже настільки одомашнений, що не зможе без людей.

Хтозна, чи інші звірі його знову приймуть за свого. Хоча була ще й якась крихта надії на те, що все ж таки ведмежа зростало в лісі, в оточенні його природи, запахів та звуків. Нічого йому тут насправді не чуже.

Коли ми прощалися, ведмежа не хотіло відпускати мене з обіймів. Довелося його обдурити. І знову ж таки згодилася пляшечка молока.  Та ще й мед, який лісник запас з минулого року. Тим часом ми вже встигли спуститися на дорогу і сіли в авто. Коли ведмідь побачив, що ми виїжджаємо, заревів так голосно, що здавалося – зараз осиплеться із гілок усе листя.

Отак він жив біля лісника. А якогось дня таки справді зник. Місяців зо три його ніхто не бачив. А через три місяці він знову прийшов до лісника у його будиночок. Розвалився біля порогу і став дряпати лапою двері. Коли лісник його побачив, розсміявся чи не на весь ліс.

У зубах звіра було кілька рибин. Напевно, це був його подарунок. Бо він поклав їх на поріг, коли лісник вийшов його привітати. Отак вони мовчки посиділи хвилину. А потім звір знову подався в ліс. Час від часу він навідувався в лісовий будиночок. То з подарунком, то просто так. Але коли лісник пішов на пенсію, більше сюди не приходив.

Василь ШКРІБА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.