Чому закарпатка відвела чоловікового друга у місто, прив’язала до автобусної зупинки і залишила
Коли дружина вигнала ужгородця з власної квартири, з ним залишився лише Пончик
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Колись Пончик був товстим і об’їдався вдома різною смакотою. Микола тоді працював плиточником і добре заробляв. Собаку підібрав на вулиці. Хтось залишив його біля залізничного вокзалу у картонній коробці. Микола саме зустрічав із поїзда Олесю, з якою познайомився по Інтернету. Тож крім букету яскравих червоних троянд вирішив підійти до дівчини з цуценям, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Впізнав кохану не зразу. На аватарці, як виявилося, у неї була не своя фотографія, а якоїсь стрункої білявки.
Власне, впізнала Миколу Олеся, а не він її. Сам 30-річний ужгородець нічого не приховував, у листуванні не лукавив, зізнався, що недавно втратив матір, йому дуже самотньо і найбільше за все хочеться мати надійного друга.
Дівчина ж сказала, що вона з Запоріжжя, працює вчителькою у школі, що мріє про порядного люблячого чоловіка і двох діточок.
Спочатку вони спілкувалися просто про життя-буття, а незабаром Микола дуже звик до своєї віртуальної знайомої. Вони листувалися і дзвонили один одному щодня. Але реального обличчя дівчини він не бачив ніколи.
Тож коли Олеся заявила, що хоче приїхати в Карпати, запропонував зустрітись, показати їй гори, Ужгород, свою квартиру. І вона охоче погодилась. Самому ж закарпатцю дуже хотілося побачити, з ким він спілкується, яка вона – його таємнича незнайомка.
На пероні до нього підійшла повна висока чорноволоса жінка. Вона була зовсім не такою тендітною, як на фото. Навпаки. Важила кілограмів 140. Але це чоловіка не засмутило. Він розумів, що Олеся не вважає себе красунею, та й вона не раз сама говорила, тож соромилася покарати своє справжнє фото. На вигляд їй було років 45, хоча стверджувала, що лише 28.
Отже, вони познайомились. Микола вручив їй букет і розповів про цуценя. Дівчина невдоволено крізь зуби посміхнулась і лише видавила з себе: «Яке бридке».
Коля не надав цьому великого значення, бо був піднесеним і малював в уяві план, як презентуватиме дівчині рідні набережні, пішохідний міст, замок, як повезе її на полонину Боржаву і десь на Рахівщину, бо там гори найвищі, тільки там вони сягають неба.
Пара попрямувала до Миколи додому. Вдома він накрив стіл, пригостив Олесю, нагодував цуценя і заявив, що зватимуть рудого малюка Пончиком, бо його шерсть, наче рум’яна скоринка, та й саме маля таке ніжне, таке кругле, таке гарне, що хочеться його з’їсти, ну не в прямому, а в переносному значенні слова.
Потім вони залишили цуценя вдома і пішли на екскурсію Ужгородом. Олеся говорила Миколі багато теплих приємних слів, переконувала, що він – чоловік, про якого вона мріяла все життя, весь час повторювала, який він гарний, який гостинний і добрий.
Коля танув від такої несподіваної уваги. Дівчата ніколи не балували його такими словами, хоч і партнерки були в нього постійно, але жодна з них не вміла так переконливо стверджувати, що він – найкращий, що особливий.
Після двох тижнів, проведених разом, Коля зрозумів, що йому хочеться, аби поруч із ним була така жінка, яка завжди вірить у нього і підтримує, тож запропонував Олесі перебратись до нього.
Олеся погодилась, але поставила умову: «Я не якась вулична шльондра, щоб жити з тобою, поки не набридну. Якщо кохаєш, одружися зі мною!».
Створювати родину Миколі не надто хотілось, але втрачати Олесю – також. Тож після деяких вагань, він сказав, що згодний повести її під вінець.
Олеся поїхала за речами, а Микола тим часом вирішив зробити в квартирі ремонт, аби дружина почувалася комфортніше.
Повернулась Олеся не через тиждень, як обіцяла, а майже через місяць. Привезла з собою всього лише чемодан одежі… і більше нічого.
Наполягала, щоб того ж дня вони подали заяву до РАЦСу.
І там на Миколу чекало перше розчарування. Олесі було не 28, а 43 роки.
«Я боялася сказати правду, бо думала, що ти мене кинеш. Тобі ж усього 30!» – виправдовувала себе вона. І Микола все простив. Йому стало шкода жінку, та проблему у різниці у віці він не бачив. Хоч обман йому й не сподобався, та невдовзі про нього він забув.
Через місяць пара скромно розписалась, посиділа в кафе з Миколиними друзями і вступила в новий етап свого життя.
Утім після одруження Олеся змінилась. Вона завжди щось вимагала у Миколи, коли він затримувався на роботі, зчиняла скандали, їй постійно заважав Пончик, тож вона намагалась від нього позбутись.
Якось жінка відвела собаку у місто, прив’язала до автобусної зупинки і залишила. Однак Пончика впізнав сусід Андрій і привів додому. Микола почав сваритися з дружиною, зрозумівши, що вона зробила все навмисне, та вона переконувала, що просто забула про собаку і ще й погрожувала, мовляв, якщо він на неї кричатиме, вона збере чемодан і повернеться додому.
Однак їхати нікуди Олеся не збиралася, а скандали в родині відбувалися все частіше і частіше. Врешті-решт із квартири Пончика жінка таки виселила. Миколі довелося встановити йому будку біля будинку.
Він все частіше почав випивати, зрозумівши, з якою людиною пов’язав долю. Пив усе більше, та так, що міг навіть заснути десь по дорозі додому, бо ноги відмовлялися служити йому.
І одного разу Олеся вигнала його на вулицю, викинувши йому через балкон лише синьо-червону ковдру.
Повертатись додому йому й насправді не хотілось, тож він поплентався у Боздоський парк, де розстелив її і заснув.
Коли прокинувся, біля нього сидів Пончик. Тепер він був не таким, як колись, пухнастим і товстеньким, а худим і нещасним, однак все одно відданим. Чоловік обняв його і заплакав.
Поки господар спав, собака не підпускав до нього нікого. Сидів, як вартовий, поруч і лаяв як на людей, що наближалися, так і на інших чотирилапих.
Микола зрозумів, що більш вірного друга в нього ніколи й не було. Він твердо вирішив розлучитися з Олесею, а Пончика знову забрати в квартиру.
Утім позбутися дружини було не так легко. Вона твердо засіла в помешканні ужгородця і покидати затишне гніздечко не хотіла. Спочатку обманювала чоловіка, що вона вагітна, потім погрожувала відсудити в нього квартиру взагалі, а коли й це не допомогло, влаштувала показову інсценізацію самогубства, нібито збираючись вистрибнути з балкона.
Протягом двох місяців, поки тривав процес розлучення, Микола все це терпів і жодного разу не зірвався, не напився. І їй не залишалось більш нічого робити, як повертатися в Запоріжжя.
Коли вона пішла, закарпатець аж полегшено зітхнув. Тепер він почувався щасливим, зрозумівши, що може розпочати життя з чистого аркуша. Він знову почав працювати, і більше ніхто не виганяв на подвір’я його улюбленого собаку.
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
