Чому закарпатець закохав у себе рідну сестру
Тато пішов від них із мамою дуже давно – коли йому ще й не виповнилося 3 роки. Мама розповідала, що він не хотів навіть дочекатися дня народження сина, який мали святкувати через 2 дні. Може, навіть тому, що не хотів витрачатися на подарунок. Тому тоді день народження дворічний Дімка зустрів сумно – удвох із мамою, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
І назавжди вже в його свідомості застряг цей факт, той день він все життя потім пов’язував із батьком – із його зрадою. І свої дні народження він саме через це й ніколи не любив. Хоча потай мрія бодай один раз у житті саме в цей день отримати подарунок від батька.
Але цьому не судилося збутися. Жодного разу після того дня батько не поцікавився – як там у його сина справи?
Та навіть аліментів він дуже довго і досить вміло уникав. Та все ж таки, коли Дімі виповнилося 6 років, мама на аліменти дати батька нарешті наважилася.
Але після цього тато раптом нарешті озвався – він до них подзвонив. Але краще б він цього не робив. Він так кричав на маму, що Діма затуляв вуха. Тато казав, якщо вона дуже хоче аліментів, то в якийсь момент може втратити все – свого любого синочка. Це були справжні і цинічні погрози.
Після цієі розмови в хлопчика стався приступ. Ним тіпало, він лиш корчився на холодній підлозі – наче від якого болю, що його несила було більше терпіти. На крик малого тоді збіглася чи не вся вулиця. Сусіди зразу викликали швидку. Всі боялися, що трапилося лихо -в малого стався напад епілепсії.
Але ж – на щастя – цей випадок був єдиним. Діма більше не кричав, не корчився з болю і ніколи більше – ні з ненавистю, ні з радістю – не згадував про свого зрадливого батька.
Але все ж таки час від часу знайомі йому з мамою розповідали про те, як добре влаштувався в житті іх тато. Одружився він вдруге дуже навіть вдало – з дочкою дуже заможних людей. І у цьому шлюбі у нього народилася дочка. Вона була на 5 років молодшою від Діми. Про його існування вона все ж таки знала. Але не дуже її й цікавило це – ну, то й що, що в неї є такий собі брат, адже він їй і не рівня зовсім.
Та доля любить робити різкі повороти. Одного разу вони все ж таки зустрілися. На одному форумі, де дівчина була модератором. Олі зразу ж упав у око Діма. Красень, розумник, а в очах – якась величезна доброта. Як у такого не закохатися по самі вуха.
Діма одразу ж зрозумів, що це і є та його сестра. А вона – ні. Бо він мав прізвище матері. Тому це прізвище ій нічого не говорило. Коли б вона більше цікавилася ним колись, то могла б це знати. Але колись їй було байдуже до цього всього.
Оля нестямно закохалася в хлопця. А він здавався таким милим, таким ніжним і таким незворушним. Та ні, навіть набагато гірше – в очах цього гарного хлопця вона навіть іноді читала… зневагу до себе.
Він все ж таки поступився їй і погодився зустрічатися. Але навіть не намагався ніколи упадати за нею чи – бодай жартома – поцілувати. А коли він спитав про батька, дівчина поволі почала розповідати. Ніби тато розлучився з першою дружиною, бо вона була підступною, негарною, лінивою.
Діма з великим болем усе те слухав – хіба ж це про його маму, за якою упадали чи не всі чоловіки в їх місті? Це про його маму, яка, відпрацювавши вчителькою, ще тихцем порала й під’ізди, щоб хоч якось заробити їм на життя?
Діма рішуче подививсяна Олю і вона відсахнулася від його погляду.
– Ти огидна! – з тихою ненавистю сказав Діма. – Огидна мені твоя манірна мова, ця безгузда помада, ця твоя зачіска! Все в тобі мені огидно!
Краще б він дав Олі зараз ляпаса. Це було б не так боляче. Ці слова шмагали нещадно. Вона й справді відчула себе зовсім безглуздою.
Діма розвернувся і пішов геть. Навіть не озирнувся. І вона зрозуміла, що про пробачення з його боку вже не може бути й мови.
Більше з Дімою вона не говорила ніколи – хоч і дуже цього хотіла. Звісно, потім вона все ж дізналася, що він – ніхто інший, як її брат.
В Олі були ще два – правда, невдалі – шлюби. Але випекти з думок Діму так і не змогла.
З батьком вона після цього посварилася. Вона не дозволяла татові навіть бачити внуків. Могла привселюдно обізвати його, чим уже два рази доводила його до інфаркту.
Тепер вже вона звинувачувала батька, що він кинув свою першу жінку і сина. Казала, що він нічого не дав і їй у житті, крім горя. Хоч насправді тато безмежно любив свою єдину доньку. Як йому боляче було все це слухати!
То ж можна вважати, що Діма все ж таки помстився своєму батьку. Але жодноі радості від помсти не відчував.
А якось вони перетнулися – на вокзалі у Львові. Вона була тоді одна. А він – з молодою жінкою – напевно, з дружиною. Та з донечкою, яка весь час просилася на руки.
А потім до них приєдналася ще одна жінка – дуже вродлива. Вона так щемливо нагадувала Діму. «Мама, – подумала Оля. – Яка ж у нього гарна мама». Оля не могла відвести від неї погляду.
Діма ніби відчув її присутність. Повернувся в її бік. Так, так він її упізнав. Він навіть кивнув у її бік, але так байдуже, ніби це була перед ним зовсім і не Оля, а якийсь бетонний стовп із оголошенням, яке йому ніколи в житті не згодиться…
Марія ПЕКАР, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
