Лікарі розчаровано розводили руками – рятувати закарпатку було пізно. Але раптом трапилось дещо неймовірне
Я й зараз не можу забути ту лікарняну стелю. Мені здавалося, що я знаю всі тріщинки і що можу їх відтворити по пам’яті. Потім я почала втрачати свідомість. Всі кажуть, що коли настає клінічна смерть – ти підносишся вгору. А мені здавалося, що в мене хтось кинув кілька тон заліза і мене жахливо тягне вниз, йдеться у листі газеті «Неділя Закарпатські новини».
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Я відчувала – ніби хтось хоче мене втримати на поверхні. Але це завдавало ще більшого болю. Бо мене роздирали дві сили. Одна намагалася мене втримати. А інша – нещадно тягнула вниз. Я з усіх сил прагнула вчепитися за ту руку, яка мене ще тримала в цьому житті.
Не знаю, скільки часу минуло, але коли я розплющила очі, то побачила, що за руку мене тримає чоловік. Віталій дивився на мене безмежно сумними очима. Він, мабуть, знав про моє безнадійне становище. Та згодом я знову провалилася кудись у безодню. А коли отямилася, то зрозуміла, що мені зробили операцію.
Час реабілітації був важким і тернистим. Я з усіх сил почала боротися за життя. І це дало свої результати – настало покращення.
Про те, що в мене хворі нирки, я знала давно. Але чомусь намагалася не помічати цього. Одного разу мені так стало погано, що я втратила свідомість. І тоді рідні привезли мене до лікарні. Лікарі розчаровано розводили руками – рятувати мене було вже надто пізно.
Уривками я чула розмови про трансплантацію. Але знала, що в нашому становищі це неможливо. Батьки в мене – пенсіонери. Ми з Віталієм виховуємо шестирічного сина. Так, Віталій працює не покладаючи рук. Але цього ледь вистачає, щоб погасити наш кредит на квартиру. А моя зарплатня йде на харчі та одяг. Тож особливо шикувати нам не доводиться.
Я вже подумки підготувала себе до найгіршого. Дуже хвилювалася за рідних. Бо знала, що мої батьки важко б пережили мою втрату. Та й маленького Степанка було дуже жаль. Він був як дві краплі води схожий на мене. Навіть у дитсадочок не хотів ходити – настільки до мене прив’язався. Я брала його з собою на роботу. А коли був у бабусі з дідусем в селі, він дуже за мною сумував.
У лікарню його не приводили – мабуть, тому, щоб не травмувати його психіку. Не зрозумів би він, чому мама його не бере на руки, не хоче з ним розмовляти. Йому страшно було б побачити маму такою безпомічною.
Коли мене привезли із операційної, я дуже здивувалася. Чомусь згадала розмови про трансплантацію. Бо мені сказали, що мені пересадили нирку.
— Це ж безбожно дорога річ! – у відчаї закричала я.
А сама почала думати – як це могло статися? Невже чоловік продав квартиру? Адже житла матері та батька не вистачало б, щоб покрити такі витрати.
Лікар почав ніяковіти і тупцювати біля ліжка. Якось не дуже впевнено заговорив про те, що діє якась особлива програма і мені надзвичайно поталанило, що завдяки цій програмі мені пересадили нирку.
Я чомусь щиро повірила в це. Бо хотілося взагалі вірити в життя і в усілякі дива. Мені дуже захотілося жити – посміхатися, займатися будь-якою роботою, готувати їсти синові і чоловікові. Тож я неуважно поставилася до цих слів. І взагалі прийняла це повідомлення як очевидний факт.
Почала стрімко одужувати. Повернулася додому. Життя вирувало навколо мене. Я в ньому брала найактивнішу участь. А згодом я закохалася у свого колегу. Наш роман був таким шаленим, що, мабуть, не було в світі такої сили, щоб нас зупинити. Але гіркоти в моє кохання додавало те, що Віталій про нього знав.
Мені так було важко зізнаватися його у всьому. Але він все зробив замість мене. Одного дня спакував валізи і сказав, що розуміє мене і зовсім не осуджує.
Я мовчала – ніби перетворилися у соляний стовп. Не мала чим йому заперечити. І він тихо зачинив за собою двері. Дивно, але після цього наше кохання із Валерієм стало гаснути. Не було вже в наших зустрічах ні минулої пристрасті, ні магнетизму.
А потім Валерій одружився на своїй однокласниці. І сьогодні ми з ним – лише друзі. А от Віталій до мене не повернувся. Кілька років тому назад я дізналася, що він – важко хворий. Прибігла до нього – вся в сльозах. Але він не прийняв моє співчуття. Мабуть, вважав що це – лиш милостиня.
Я почала благати його лікаря розповісти мені про його стан.
– Та з однією ниркою не так легко прожити! А тут ще з печінкою проблеми і зі шлунком. Самі розумієте, що справи погані, – похитав головою лікар.
Я відчула, як у мене підкошуються ноги.
– Що ви сказали? – перепитала я. – Як це – з однією ниркою?
– А ви хіба не знали? – лікар був приголомшений і розгублений.
А потім він пішов до столу, розгорнув історію хвороби Віталія і сказав:
– Ну от, у 2007 він втратив нирку.
Тепер до мене нарешті почало доходити. Та ж саме у 2007 мені пересадили нирку. Нирку мого чоловіка. Бо він не знав, як мене має врятувати. О Боже, що ж я наробила! А ще повірила в якусь особливу програму. Як я могла бути такою легковірною!
Я розридалася. Лікар почав мене заспокоювати, що неможливого немає. Вони докладають всіх зусиль, щоб Віталій одужав. Але я його вже не слухала. Хитаючись вийшла з його кабінету. Мені здалося, що я ступаю по ваті. Коли я прийшла в палату до чоловіка, припала йому до грудей і стала просити прощення.
– Все буде гаразд! – сумно сказав Віталік.
Боже! Якби ви знали, як я хочу вірити в ці прості слова! Я не знаю, що маю зробити, щоб його врятувати. Що мені йому сказати і що мені зробити, щоб він знову повірив у мою любов. Бо знаю, що любов могла б його зцілити.
Марія ПОПОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
