Як і чим живе закарпатська громада в угорській Ніредьгазі

[Total: 0    Average: 0/5]

Ви знаєте, як багато в Угорщині пенсіонерів із України!? Ті, які колись у парткомах засідали, всі вони зараз тут

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Менше 100 км від Ужгорода. Угорське місто Ніредьгаза (Nyiregyhaza) всього за годину-півтора їзди, це без урахування черг на кордоні. Тут проживають 120 тисяч людей – стільки ж, як і в Ужгороді. У Ніредьгазу закарпатці звикли їздити на закупи до супермаркету Tesko, в аквапарк чи зоопарк, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Є в Ніредьгазі й українська громада. Українці тут живуть давно: хто одружився, хто переїхав у пошуках економічної стабільності, хто через роботу. Серед останніх – Юдіт Софілканич. Вчителька англійської мови за фахом, родом із Хуста, яка виїхала з Ужгорода, де працювала в школі №5, а потім змінила місце проживання в 49 років, нині очолює Самоврядування українців м. Ніредьгаза.

«Неділя Закарпатьські новини» поспілкувалася з пані Юдіт під час зустрічі українських журналістів у мерії Ніредьгази. Зокрема розпитали про те, хто відвідує недільну українську школу в угорському місті, хто фінансує діяльність української громади та що вчителька-пенсіонерка думає про мовний закон, який «заморозив» стосунки між Угорщиною та Україною.

– Пані Юдіт, скільки нині українців живуть в Ніредьгазі? Хто вони і як потрапили до Угорщини?

– У Ніредьгазі багато національностей, є самоврядування словаків, поляків, німців, вірмен, ромів, русинів. Тішить те, що коли ви прогуляєтеся центром міста, то не може такого бути, щоб ви не почули української мови. Багато наших тут. Наша громада нараховує близько 100-120 людей. Завдання, яке стоїть перед нами, – це вшанування традицій, святкування важливих подій. Велике значення в нашій роботі приділяємо дітям. 11 років у Ніредьгазі працює недільна школа, уроки проводимо по четвергах, так вирішили батьки. Серед учнів – діти зі змішаних сімей, де батько або мама є українцями, а також є угорці, які хочуть вивчати українську. Наразі в нашій школі навчаються 18 учнів. Це діти різного віку, вони складають три групи: менші, середнього віку і старші. На українську мову приходять і угорські діти, які абсолютно ніякого відношення не мають до України (сімейно маю на увазі), але їм подобається, і вони вивчають українську. У нашій школі є діти 17, 12, 8 років. У Ніредьгазі живуть три групи українців. Перша група – це ті, які одружилися тут. Друга – це такі піонери, які їхали за кордон у пошуках щастя. І третя – економічні, які їдуть сюди через фінансові проблеми, у пошуках кращих умов для життя. Кожна сім’я – це окремий осередок. І кожному ми намагаємося допомогти.

Ви знаєте, як багато в Угорщині пенсіонерів із України!? Ті, які колись у парткомах засідали, всі вони зараз тут. Це видно, коли вибори. Угорська держава така добра, що дає колосальні пенсії українцям у порівнянні з угорськими пенсіями, бо в Угорщині невеликі пенсії. А знаєте, скільки отримують деякі українські пенсіонери? Не всі, звісно, але деякі. 400 тисяч форинтів (35 тисяч гривень – прим. ред.), натомість угорці отримують 120 тисяч форинтів, які все життя тут працювали, платили страховку.

– А як ви опинилися в Ніредьгазі?

– Я сюди приїхала в 1993 році на запрошення викладати англійську мову, бо я англійський філолог за фахом. У містечку Боктолорантгаза, це по 41-ій дорозі, є гарна гімназія, де я викладала. І якось мені прийшло в голову, що треба вчити українську мову замість російської, бо якраз у той період різко закрили всі російські групи. І ми ввели українську мову в цій гімназії. Спочатку було 14 учнів. Треба сказати, що з цих 14 учнів через 4 роки 7 учнів вступили на кафедру української і русинської мови та літератури. Тоді кафедра в Ніредьгазі так називалася. Ці студенти успішно закінчили вуз. Мушу вам похвалитися, серед моїх студентів, які пройшли навчання чотири роки в Бокті і п’ять у Ніредьгазі, є керівники поліції, консули, військові. У Бокті були два класи: один – охоронці кордону, митники, другий – поліціянти. І саме в такі училища діти йшли вчитися далі. Причому використовують українську в роботі, тому що на кордоні митник може сказати: «Відкрийте валізу!», «Покажіть документи!», «Куди ви їдете?» і так далі, тобто послуговуються мовою. Приблизно 60 учнів із тієї гімназії вступили в інститут у Ніредьгазі, вивчали українську мову. Завдяки факультету української мови ці студенти отримали хорошу освіту, працевлаштувалися, ми й досі дружимо, зустрічаємося. Я розмовляла угорською в Хусті, сама навчилася читати. Коли переїхала в Ужгород, то краще вивчила, бо там було більше угорців. Одна справа – моя кухонна мова, інша справа – навчати дітей. Тому доводилося вчитися і мені. А в 2006 році я переїхала в Ніредьгазу, то вийшла на пенсію.

– Розкажіть, як саме відбувалося навчання української мови?

– Викладання української мови в такому маленькому містечку, як Боктолорантгаза, це було явище унікальне в Угорщині. До того в середніх закладах Угорщини не вивчали українську, панувала російська, а тут прийшла українська на зміну. Яка була радість, коли мені батьки розповідали, як гарно вчиться їхній син, і казали, ми знаємо, що український герб можна прочитати як слово «воля». Розумієте, багато угорських сімей тоді дізнавалися про українську культуру, такі важливі сторінки в історії, як голодомор. Ми були в Києві з дітьми, про Закарпаття я вже й не кажу, ми об’їздили всю область, це була для дітей літня практика. Тому це був дуже плідний етап у становленні україністики саме на гімназійному рівні серед дітей 14-18 років.

Паралельно в інституті я читала курс методики викладання української мови. Студенти, які тут навчалися, проходили практику в Боктолорантгазі. У нас було багато уроків, понад 70 уроків української мови на тиждень на трьох учителів. На жаль, згодом нашу гімназію в Бокті реорганізували в сільськогосподарський коледж і тоді українська мова там занепала. Але в Ніредьгазі відкрили недільну школу. Окрім того, моя колега Вероніка Кондра, уродженка Солотвина, викладає в тутешній гімназії і в школі мистецтв. Я проводжу уроки в теологічному інституті, у центрі міста. Нам безкоштовно дали приміщення і там ми працюємо вже багато років. До речі, в інституті я мала групу священників із Берегівського району, ми разом співали псалми, вони гарно вчилися, бо мали повернутися додому, в Україну, де їм потрібна була мова для служіння. Тому у Фейсбуці в мене багато друзів священників.

– Ви маєте сторінку у Фейсбуці?

– Аякже! Звичайно! Без цього зараз ніяк (сміється – прим. ред.)

– Хто фінансує діяльність української меншини в Ніредьгазі? Яку допомогу українці отримують від Угорщини?

– Надзвичайно велику. По-перше, у нас є свій Дім національностей. І там сім національностей мають свої кабінети і спільний зал, де ми проводимо заходи. По-друге, наш бюджет повністю підтримує угорський уряд. Це 5 тисяч євро, приблизно 1,5-1,7 мільйонів форинтів у залежності від курсу на рік. Цими грошима ми розпоряджаємося на власний розсуд, звісно, звітуючи. Є плани роботи. Угорщина – та країна, яка підтримує нас матеріально, а не шляхом спонсорства, як, наприклад, в Америці, де, я знаю, вареники ліплять і люди самі збирають гроші для громади, нам цього робити не треба. Окрім цього, ми маємо змогу подаватися на гранти. Ось перед вами моя книга «Вивчаймо українську мову». Ми видали її за рахунок держави Угорщина, наклад 600 примірників. Це коштувало один мільйон 200 тисяч форинтів. 300 книг ми відправили в угорськомовні школи Закарпаття, зокрема в Мукачево, Хуст, Виноградів. Окрім того, відкрили разом із русинським самоврядуванням, з яким маємо хороші стосунки, меморіальну дошку першому декану українського русинського факультету в Ніредьгазі Іштвану Удварі. У квітні цього року біля греко-католицької церкви освятили пам’ятник голодомору. Мушу вам сказати про ще один пункт нашої роботи – це консульство. Пан Аркадій Гупало – консул України в Ніредьгазі – надзвичайно багато нам допомагає. Консульство – це той стержень, навколо якого ми, українці, гуртуємося, бо це маленька Україна.

Я точно можу сказати, що нам можуть позаздрити, в якому ми тут становищі. Не було такого заходу, щоб мені відмовили в допомозі. Треба книгу – видали, треба цей зал для заходів – виділили, треба автобус, щоб поїхати в Будапешт, – поїхали. Будь-що. І я мрію, щоб так було завжди.

– Пані Юдіт, як ви ставитеся до закону «Про мову», нещодавно прийнятого в Україні, який обурив Угорщину?

– Те, що я говорила дітям у гімназії в Боктолорантгазі, те, з якою любов’ю я говорила про свою Батьківщину і прививала любов до України, розказувала, як знищували українську культуру… Те, що ми почали вивчати ще в 93-му році українську мову, коли ще не було закону «Про мову», який ми підтримуємо, це само собою зрозуміло, це навіть абсурдно говорити: яка країна – така мова. Угорщина – угорська мова, Україна – українська мова. Але, знаєте, мені боляче через цю ситуацію. Думаю, що треба було трохи інакше це робити, по-іншому втілювати закон у життя. Я почувала себе скривдженою. Бо я вклала багато енергії і душі, викладаючи українську в Угорщині, а цей конфлікт перекреслив таку важку роботу. Закон справедливий, я не маю жодних нарікань щодо нього. Я висловлюю свою особисту думку, маю зауваження до методів і способу впровадження. Україна все-таки багатонаціональна країна, тому варто було б, може, трохи інакше втілювати його в життя. Бо кожна розумна людина знає, що державна мова в Україні – це українська. 10-річна дитина розуміє: якщо їдемо у Францію, то там французька мова, в Україні – українська. Трохи, по-моєму, аж занадто акцентують увагу на цьому питанні. Але в той же час ми знаємо, і це не можна під килим замітати, чим Україна – багатонаціональна. І тим вона багатша й краща, що більше народів у ній живе. Ми це бачимо в міні-версії в Ніредьгазі.

Тетяна ЛЕШКО, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.