Найбільше кельтське поселення на Закарпатті займало площу 15 гектарів
До ювілею популяризатора кельтської культури на Закарпатті, відомого журналіста Юрія Клованича
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Народився Юрій Клованич за іронією долі у Всесвітній день солідарності журналістів – 3 травня 1959 року в селі Бороняво на Хустщині. Це велике поселення утворилося в основному переселенцями з Верховини. І про своїх предків – Клованичів та Остолошів (за мамою) – Юрій Федорович знає, що походять з Міжгірщини та Лисичева. Прадід Федір, який дякував у церкві, дав землю в центрі села під будівництво мурованого храму. На честь нього нарекли і батька майбутнього редактора Федором, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Остолоші (з мадярської – столяри) були ремісниками, працювали в Лисичеві в мануфактурі біля славної нині водяної кузні «Гамора». На той час бути ремісником означало мати поважний фах. Недарма й дід Іван закінчував Хустську гімназію.
Цікаво, що обидва діди Юрія Клованича зустрілися в таборі для військовополонених у Румунії. Як більшість закарпатців, вони здалися в полон при першій можливості. Тоді ще вони були не сватами, а просто земляками. Михайло Клованич страшного табірного голодування не витримав і помер на руках свого молодшого брата Йосипа, який дивом теж опинився у цьому ж таборі. Від великого жалю за братом незабаром пішов у сиру землю і молодший. А Іван Остолош повернувся в Бороняву з сумною звісткою для Клованичів.
Там лишилася дружина Михайла з чотирма діточками та великим ґаздівством: воли, коні, корови. Федору, батькові майбутнього журналіста, йшов тоді одинадцятий рік. Не дивно, що праця в цій родині є найвищою цінністю. Чи не все життя, як і більшість закарпатських чоловіків, провів Федір Михайлович на заробітках, годуючи чотирьох дітей.
Юрко був найстаршим, бо первісток помер ще немовлям. Через це мати, за народним звичаєм, ніколи не їли яблука до Спаса. Бороняво, котре мало свій греко-католицький чоловічий монастир, здавна славилося релігійністю. Бабка Анна Клованич ревно стежила, аби діти перед сном молилися та в неділю ходили до церкви.
Після 4 класів Боронявської школи малого Юрка віддали до Хустської школи-інтернату. На той час це був один із кращих навчальних закладів на Мараморощині. Випускники цілими класами вступали до вишів. Вчитися сюди приїжджали не лише з Хустщини, але й з інших районів. Закінчували Хустську школу-інтернат такі відомі люди, як академіки, видатні вчені Юрій Глеба, Вільгельм Фущич, брати Каневські.
Та Юрко мав своїх «академіків». Адже разом із ним вчився Петро Мідянка, на рік молодший був Василь Габор. Обидва стали відомими українськими літераторами. Корову пасти не треба було, ріпу копати теж, тож хлопці під пильним оком вихователів мусили вчитися. Зате на суботу-неділю їх відпускали додому, в село.
Редактор хустської районки Іван Губаль викладав у школі-інтернаті українську мову. Та й сама редакція «Ленінської правди» знаходилися навпроти. Ось так Юрко й причастився до журналістики. Спочатку писав замітки та кореспонденції, а у випускних класах вже й репортажі, котрі творив на пару з ще одним хустським «неофітом» Мирославом Дочинцем. Щоправда, далі їхні долі розійшлися. Мирослав після першої невдалої спроби вступити на львівську журналістику пішов у робітники лісокомбінату, а Юрко зайво не ризикував і став студентом УжНУ. Вирішив, що українська філологія – це майже теж саме.
Тут сформувався свій творчий осередок. Адже однокурсниками були Петро Мідянка, Василь Зубач. На молодших курсах вчилися Іван Ребрик, Любомир Белей, Василь Кіш. На старших – Андрій Дурунда, Павло Чучка, Михайло Носа, Василь Маровді, Юрко Ковач. На останньому курсі виникла колізія з Петром Мідянкою, в якого «викрали» щоденник. Показали його автору вже в обласному КГБ, з червоними підкресленнями підозрілих фраз. Петро витримав непрості «профілактичні» розмови, а вони всі – ще одне підтвердження, в якій країні живуть.
У студентські роки й Юрко «перехворів» літературною болячкою. Під впливом латиноамериканців Маркеса, Карпентьєра, Льоси, тодішніх російських авторів Астаф’єва, Распутіна, Бєлова, які оспівували глибинку, сам почав писати. Назбиралася збірка новел, яку й передрукував власноруч на машинці. Але молодість – пора крайнощів. Почувши різкий відгук, піднявся у виноградники над гуртожитком і пустив з димом те, що так важко створював. Тоді й пообіцяв собі більше нічого «такого» не писати.
Хоча літературу й далі любив. Збирав власну бібліотеку, купуючи все, що представляло цінність. На щастя, вже забезпечував себе сам. Підпрацьовував кочегаром, розвантажував вагони. На літо щороку їздив з батьком на шабашку та в студентські будзагони. Там, у Підмосков’ї, Тюмені, Ростові, Вологді освоював будівельні спеціальності: мурував, бетонував, штукатурив. А головне – пізнавав світ. За два місяці міг заробити тисячу рублів – величезні гроші на той час. Тому допомагав батькам, які в той час будувалися.
По закінченню університету – новий поворот. Молодого вчителя направляють вчити української мови у російську школу міста Жданов (тепер – Маріуполь). Більше року він не витримав і пішов просити в завоблвно відкріплення. Той поспівчував і сказав, що не заперечуватиме, якщо Юрій знайде роботу вдома.
Працював два роки у школі-інтернаті в Липчі, а далі подався інструктором на турбазу «Нарцис». Вчив пішохідному туризму, підіймаючись у крутогори, велосипедному, лижному і навіть сплаву по Тисі. Поміж тим досліджував історію Хустського антифашистського підпілля, опублікувавши власну версію у 4 номерах «Молоді Закарпаття». Статтею зацікавилися спеціалісти з «недремного ока». Чому це ви такі розумні? Що хочете з’ясувати? Давайте з нами співпрацювати! Он у вас скільки туристів щодня. Знаєте, скільки серед них ненадійних?
Та Юрко всі спроби про «співпрацю» м’яко погашав. А тим часом товариш дитинства Мирослав Дочинець закінчив львівський журфак, одружився і опинився власкором «Молоді Закарпаття» в Мукачеві. Розвідавши ситуацію в місцевій районці, порекомендував туди земляка. Так Юрко вперше став двома ногами на журналістську ниву. Це було 25 років тому.
«Прапор перемоги» мав тоді 22 тисячі накладу. Про такі тиражі наші обласні газети вже й не мріють. Спочатку спецкором, а далі заввідділом сільського господарства пережив із новинкою дуже цікавий період – з 1984 по 1991 рік: від глибокого застою до перебудови, гласності, демократії і зрештою – падіння останньої імперії Європи. Все відбувалося на його очах. До речі, працюючи заввідділом, Юрко примудрився не вступити до комуністичної партії.
Живучи у гуртожитку для молодих спеціалістів, прозваний у народі гумористично-ласкаво «тепшою», познайомся з лікарями, вчителями, юристами, архітекторами, яких направляли на роботу до Мукачева. Тепер вони – цвіт міста над Латорицею. Всіх їх Юрко знає особисто, по спільних гуртожиткових буднях.
У 1991 році крутий період переживала не тільки країна, але й самі її мешканці. Інфляція, дефіцити, брак елементарного та ще й родина з трьома дітьми вимагали нових рішень. Навіть найнесподіваніших.
А тут якраз знайомий попросив підшукати робітників для роботи в Чехії. «Я теж іду», – відказав Клованич, потрапивши у першу чергу новітніх українських заробітчан на Заході. З 1991 року по 1994-й будував у Брні, Карлових Варах, Простєйові, Кійові, Празі.
Чехія теж переживала цікавий період – перехід від соціалізму до капіталізму. Тож щоранку купував чеські новинки, уважно вивчаючи, що і як пишуть чехи. «Пане Їржі, ви не виглядаєте на робітника?» – якось підозріло запитав його власник. «Та ні, я просто люблю читати», – віджартовувався Юрко. Але, зрештою, доробився й до бригадира. Знання чеської мови плюс природний розум, працьовитість, уміння ладити з людьми, самодисципліна далися взнаки.
Та матеріалу довкола було стільки, що руки просто чесалися. Причому в Україні про це нічого не знали. Приїхавши у відпустку, пише великий нарис «Наші в Празі», який друкується в чотирьох номерах «Новин Закарпаття». Кілька інформацій навмання надсилає до найкрутішої тоді української газети «Киевские ведомости». Аж тут раптом дзвінок з Києва: «Пишіть заяву. Беремо вас власкором». Ось так із робітника знову став журналістом.
Його журналістські розслідування і репортажі мали чималий резонанс. І зараз пригадую статтю «Ліжко для Президента», в якій описувалися фантастичні гроші, викинуті на меблі для Кучми. Писав, не озираючись на авторитети. Тому й не раз погрожували.
А далі знову стався несподіваний поворот. У 1997 році тодішній мер Мукачева Віктор Балога запросив на розмову і запропонував створити потужну газету. Адже гріх, що таке місто не має свого інформаційного голосу. Так і народився «Старий Замок-Паланок», який проіснував півтора десятка років.
Вік для обласної газети в наших умовах – немалий. Всього було – і кількарічний поділ на дві редакції, і судові позови, які в сумі сягали півмільйона гривень, і заборона продажу газет, коли редакція сама змушена була стати за прилавки, і арешт рахунків та опис квартири.
Через шпальти видання пройшли десятки новинарів, чимало з яких стали обличчям закарпатської журналістики. Кожен редактор має свій стиль керування газетою. Юрій Федорович уособлював найдемократичнішу її форму. Його журналісти мали максимальну творчу свободу. Працювати з ним – одне задоволення. У цих довірі до людей, доброзичливості, філософському сприйнятті світу, уникненню зайвої емоційності та конфліктності – сильні сторони редактора-Клованича.
Ми розмовляли з Юрієм Федоровичем на його дачі, куди він вже давно перебрався жити. Купив її на гроші, зароблені в Чехії. Розповідає, що якось подивився зі свого балкону у Росвигові на гору Ловачку, яка квітувала навпроти, і запалився думкою купити там землю. За десять хвилин перейшов через трасу на Ужгород, зустрів діда і запитав: «Чи ніхто не продає тут ділянку?». «Я продаю», – відповів старий. Одразу і вдарили по руках.
Нині тут двоповерхова ошатна садиба, зведена власними руками. У каменистому грунті ростуть такі екзоти, як ківі, лимон, гранат, мигдаль, інжир, хурма, лаврове дерево. Справжній ботанічний сад! Що зробиш, любить Юрко землю, свято шанує її, як і його предки-селяни.
У чорному ковбойському капелюсі «Колорадо», який привіз з Америки разом із військовими черевиками підрозділу «морські котики», в темно-зеленій майці, з погаром власного червоного вина та сигаретою, яка димить у весняне небо, Юрко після паузи кидає: «Таке враження, що з 50 років все починається по-новому».
І Юрій Клованич здійснив це нове народження. Після чверті століття у журналістиці він почав створювати агросадибу. Свою дачу, на горі Ловачка, переобладнав під унікальний туристичний об’єкт. Цю ділянку прикупив ще у 1997 році, на гроші зароблені у Празі. Згодом практично власноруч збудував тут будиночок з символом-колесом, який добре видно з траси Ужгород-Мукачево. Але найбільшим скарбом став 45-метровий винний підвал у скелястій породі.
Варто додати, що місцевість між горами Галіш та Ловачка напряму пов’язана з кельтськими племенами – саме тут, на схилах, був розташований «опідіум» – найбільше кельтське поселення Закарпаття, яке займало площу 15 гектарів. Тут знаходилися житла та насамперед великий ремісничий центр, де кельти займалися металообробкою. Час розквіту кельтської культури на Закарпатті припав на І століття до н. е. Тут досі можна знайти речові докази кельтської культури.
Наразі тут невгамовний Юрій Клованич створив унікальний туристичний об’єкт Закарпаття – агросадибу «Кельтський двір під Ловачкою», де знайомить закарпатців та гостей області з прадавньою культурою кельтів та її смаколиками.
Олександр ГАВРОШ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
