Ведмідь згріб двох солдатів у міцні обійми і зіткнув їх лобами

[Total: 1    Average: 3/5]

З чоловіком, який не боявся смерті, те, що трапилося у лісі, шокувало 

Хочу я вам тут розказати про один випадок, який трапився з моїм дідом на війні. На жаль, цей випадок не увійде вже у жодні підручники з історії. Тому що він дуже нетиповий, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

  • Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653

Воювали вони тоді якраз високо у горах. Командування враховувало ніби і все – особливості того рельєфу, пори року, а ще й менталітет тих селян, які жили у долині. Але не врахувало воно, що в тому лісі військові були лиш гостями і аж ніяк не господарями. Тож поруч із ними жили ще й звірі, які дуже комфортно себе тут почували – без людей. Стрілянина і метушня зовсім їм усім не подобалися.

А ще на той час у команді ворога був один ну дуже вже хвалькуватий офіцер. Легенда, що він не боїться кулі, навіть смерті він не боїться, передавалася на фронті із вуст в уста.

Так от, той полковник любив часто розгулювати напередодні бою – навіть якщо це було на небезпечній території – при цьому ще й голосно розмовляти по-німецьки. Не інакше як він говорив сам із собою. Або ж йому здавалося, що він тепер не на війні, а на репетиції перед якимсь виступом. Може, репетирував – як це він буде віддавати накази своїм підлеглим – хто його знає?

Одного разу розгулював лісом – ніби це й зовсім не війна. І навіть вороги відчували який  містичний  трепет перед ним. Якщо і бачили його в свої біноклі, все одно боялися у нього стріляти. Бо рядами ворожих військ активно ширилися чутки, що кулі від нього враз повертаються назад.

Та й мій дід теж був свідком того, як один його товариш вистрілив у цього полковника, а той навіть голови не повернув у той бік, звідки йому загрожувала небезпека. Наче був до цієї кулі невразливим.

Але одного разу мій дід та його однополчани стали свідками ще одного випадку – і справді великого дива. Якось побачили вони постать того полковника –далеко поміж деревами. Адже його можна було впізнати одразу – навіть здалеку. Він був ледь згорблений і ще й прикульгував на одну ногу. Так от, того разу полковник німецької армії теж – так само зверхньо – походжав собі лісом і роздивлявся навколо.

Такий досвідчений військовий та ще й у такому чині – він би мав чудово розуміти, що ворог може його побачити і почати в нього стріляти. Але він був у своєму репертуарі – нічого не боявся і поводився так, ніби всі на світі люди  – це всього лиш його піддані. Тому ніякої шкоди завдати йому не зможуть. Навіть якщо йшлося і про ворогів, а не тільки про його безпосередніх підлеглих.

Але от сталося щось зовсім нечуване. Раптом із лісу вийшла істота, яку той полковник не міг би вважати ні своїм ворогом, ні другом. Це був ведмідь – причому у цей час він був ще й дуже розгніваний.  Мабуть, звір тепер дуже сердився через те, що ні з сього, ні з того його розбудили у березні.

Мабуть, це ж він щойно вибрався зі своєї теплої барлоги і ще не зовсім розумів, що ж це нині навколо коїться. Увесь свій гнів він і вилив на того, хто перший йому зустрівся в цій хащі, – на цього полковника. Спочатку ведмідь підійшов і стиснув його лапами, а потім ще й кілька разів підняв у повітря. Причому останній раз тримав його в повітрі досить довго. Полковник зараз, ну зовсім як якийсь там шкідливий хлопчак, лиш перебирав у повітрі ногами, але чомусь не кричав. Мабуть, від жаху. А може – все ж таки просто від сорому.

Потім ведмідь щосили ще й гепнув тим чоловіком об землю. Він так трусонув нещасним, наче це була якась там каменюка.А потім розгніваний ведмідь пішов – у свій ліс. Мабуть, вирішив, що ще може трохи відіспатися.

А цього бідного полковника, напевно, він просто вважав винним у всьому на світі. У тому, що чув постріли – з обох боків, у тому, що якісь люди метушаться в лісі і в тому, що ця земля двигтить від сотень чобіт.

Ведмідь поволі вже зникав з обрію. Ані німці, ані наші не наважились у нього стріляти. Хоч і зрозуміли, що він може накоїти ще багато біди. Наприклад, уночі здійняти тривогу. Але бійці вже забули про ведмедя, їх більше цікавив полковник. Бо його щось не було видно.

Один із побратимів мого діда виліз на смереку, щоб роздивитися – що ж це там коїться. Він сказав, що полковник лежить на землі. Куди й поділася ота безстрашність старого вояки. Солдати всі аж прикипіли до біноклів.  Згодом до того пораненого почали підповзати і солдати німецької армії – у маскхалатах. Звісно, наші мали б почати стріляти, коли побачили таку картину. Але командир дав їм знак, щоб вони не порушували тиші.

Полковника несли на ношах. Причому зробити це було ще й дуже важко. Адже у будь-який момент – із боку ворога – могла початися стрілянина.

Більше мій дід жодного разу і не бачив цього військового високопосадовця.  Жодного разу не чув про нього і від своїх товаришів.  А того разу німці програли бій. Мабуть, командувати було нікому.  І їм довелося того разу воювати  без мудрих розпоряджень, які так любив роздавати той полковник раніше.

Але якщо того полковника не пощастило побачити нікому з радянських воїнів, то ведмідь ще їм зустрівся. Та ще й у той момент, коли його ніхто не чекав.

Трапилося це у розпал бою. Солдати обох армій пішли в рукопашну. Зав’язалася кривава бійня. Коли поле було завалено пораненими, раптом туди вибіг розлючений ведмідь. Дивно, адже звірі ніби намагаються уникати зустрічі із людьми. Але цього разу клишоногому, певно, люди так допекли, що він хотів із ними поговорити про це  – правда, у свій спосіб.

І от у цю мить усі настільки оторопіли від несподіванки, що ніхто навіть не думав стріляти. А тим часом ведмідь згріб двох солдатів у своїх міцних обіймах і зіткнув їх лобами. Причому це були солдати ворожих армій.

На цьому тоді й закінчився бій. Раптом новими очима усі побачили цю картину бою. Зрозуміли, якою безглуздою є війна взагалі. Адже ведмідь потряс радянським і німецьким вояками, які попадали на землю – один на одного. А всі інші, витріщивши очі, дивилися на цих двох, яких поранив не ворог, а ведмідь.

А тим часом звір переможною ходою пішов крізь усе поле бою до себе в хащу. Стрілянина після цього і справді вщухла. Солдати раптом стали тим, ким були до війни – звичайними людьми. Вони дивилися одне на одного – вже без жодної ненависті, а із якимсь зніяковінням. Командири теж не могли нічого зарадити. Вони опинилися під магічним впливом тієї надзвичайної ситуації. Кожен відступив на свої позиції. Причому нікому не стріляли вслід.

Цей епізод змінив життя людей на всі сто вісімдесят градусів. Іншим разом у ворогові кожен вже бачив людину, якій так само болить, як і тобі, і яка так само хоче вижити, як і ти.

Петро ГАРТА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно zakarpatpost.net

Comments are closed.