На Закарпатті є село, де під землею сховані численні скарби, а стереже їх золотий гад

Старовинні легенди, виникнення унікального села на Рахівщині

• Читай закарпатські новини у газеті «Закарпатські оголошення»

Є на Рахівщині два села із назвою Бичків – Великий та Малий.

Цього разу газета «Неділя Закарпатські новини» гостювала у найвіддаленішому районі області, в надзвичайно мальовничому та гостинному населеному пункті, де привітні люди одразу чомусь вітаються з незнайомцями.

Наша поїздка до села, про яке ходить багато легенд виявилася дуже цікавою.

Спочатку ми завітали в гості до місцевого священика отця Василя Поповича. За його словами, багато людей із села їздять на заробітки, але й місцеві мають роботу – переважно на деревообробних підприємствах.

Відтак на вулиці ми зустріли дуже допитливу бабусю Марію років 80, яка цікавилася, що ми фотографуємо.

Жінка одразу розповіла легенду про карпатського чорта, який сокотить скарби Олекси Довбуша. Щоправда, знаходяться вони за селом, перший – в печері на горі Кобила, на вершині якої нібито закопані аж три діжки золота, які стереже від шукачів пригод чорт, а другий – біля села Луг, десь на березі Тиси, де під землею скарби знаходяться одразу в кількох великих кімнатах. Але забрати золоті та срібні монети непросто, бо на столі сидить скручений золотий гад із довгим жалом і великими очима, який до скарбів не підпускає нікого.

За останнім переписом, що проводився у 2016 році, селище міського типу досить густозаселене, у ньому проживають майже 10 тисяч осіб.

Тут мешкають закарпатські гуцули, угорці, румуни, роми.

За Тисою видніється Румунія.

Зустрічаємо на вулиці двох чоловіків на возі. Вони також  вітаються. Про назву села старший (сивий, у чорній куртці та спортивних штанах) знає небагато. Але каже, що ще дід у дитинстві йому розповідав, нібито колись тут розводили биків – у Великому Бичкові великих, а у Малому – малих. Ці тварини, мовляв, допомагали в господарстві і повністю могли замінити коней. А його товариш років 40 (у джинсах та коричневому светрі)  додає, що, напевно, назва села не від слова «бик», а від слова «бочка», тобто діжка, адже саме такий посуд колись тут виготовляли для солотвинських копалень.

Також наші нові знайомі розказують, що на ріці Шопурці раніше була найбільша на Закарпатті лісопилка, відкрита ще в 1720 році. Місцеві тут завжди займалися сплавом лісу та перевезеннями соляних каменів. Додають, що в 1868 році у Великому Бичкові австро-угорська влада відкрила  перше в тодішній імперії лісо-хімічне підприємство – хімзавод «Клотільда», де буки переробляли на оцет та деревне вугілля.

Загалом Бичків — найстаріший населений пункт Рахівщини. Перша згадка про нього в документальних джерелах зустрічається ще в кінці XIV століття. В грамотах Мараморощини XIV—XV ст. відзначено, що угорський король Людовік Великий у 1373 році подарував синам воєводи Сааза Балку Драгову та Іоану Бичків, Білу Церкву, Тересву і Буштино. Хоча ряд джерел вказують на те, що заселення Великого Бичкова почалося раніше, наприкінці XIII століття виникло поселення на правобережжі Тиси, потім в XIV—XV ст. заселювалась ліва сторона Тиси, що тепер входить до складу Румунії.

Власниками Бичкова спочатку були волоські воєводи, але населення було русинсько-українсь­­­­ким, нащадками вели­­­­кого слов’янського племені бі­­­­­­­­­­­лих хорватів. Постійні війни, феодальні міжусобиці, набіги кочовиків, турецько-татарська навала, селянські повстання протягом тривалого часу призвели до скорочення чисельності мешканців села, яке поповнювалося за рахунок біженців з Галичини, Волині, Поділля. На початку XVIII ст. Великий Бичків став одним із центрів розвитку лісової і деревообробної промисловості, лісосплаву.

Проте людям тут жилося дуже важко. Населення Великого Бичкова відбувало державну панщину, так звану «королівщину», і змушене було доправляти із Солотвина сіль до портових складів. Щорічно бичківські кріпаки перевозили до 2000 штук великих соляних каменів. У порту сіль навантажували на баржі, плоти-бокори, і під наглядом мадярських жандармів сплавлювали «біле золото Карпат» по Тисі до Угорщини. Так само доправляли дошки для будівництва австрійських кораблів.

Утім існує про Бичків ще одна цікава легенда.

За нею, перші поселенці заснували село на тому місці, де тепер Малий Бичків. Воно було невеликим і не мало навіть назви.  А коли в селі почала поширюватися чума, то воно взагалі майже опустіло: одні повмирали, інші – повтікали в гори.

Та жив у селі один мудрий чоловік. Звали його Бабинцем. Він придумав, як захистити себе та інших людей від біди – запряг у плуг вола і оборав землю довкола тих місць, де хтось жив. Справді, більше чума не скосила нікого. Відтоді село почали називати Бичковом.

А ті люди, які повтікали, теж заснували собі інше село, яке теж назвали Бичковом. Там поступово селилося навіть більше охочих, ніж на старому місці. Тож згодом новий Бичків  став Великим, а старий – найдавніший –  Малим. І в обох селах населення неодмінно мало в господарстві биків. Їх вважали справжніми рятівниками від смерті.

А в «Енциклопедії міст і сіл України» можна зустріти іншу гіпотезу щодо назви Бичкова. Там йдеться, що вона пов’язана зі словом «бочка», оскільки до 1944 село мало офіційну назву Великий Бочков, а в населеному пункті справді виготовляли діжки для солотвинських солекопалень. І зазначено, що найдавнішим заняттям місцевих було скотарство, передусім – розведення великої рогатої худоби, до якої відносяться і бики.

Отже, в певній мірі обидва наші нові знайомі мали рацію. Тобто легенди дійсно виникли не на порожньому місці. Та котра з них найбільш достовірна – ще треба з’ясувати історикам.

А серед найбільших цікавинок Бичкова – дерев’яна церква в гуцульському стилі, побудована священиком отцем Василем Поповичем. А ще у Бичкові з 2010 року проводиться унікальний кулінарний фестиваль, аналогів якому немає ніде у світі – «Бичківські голубці».

Та найбільше тут вражає чисте свіже гірське повітря і унікальна природа, високі гори, які, здається, впираються вершинами у небо. Повний текст читай у газеті «Закарпатські оголошення». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс 23375. zakarpatpost.net