А ти, курвалю мерзенний! – кричали селяни, – Скільки ще ґвалтуватимеш наших дівок!

На цій горі убили чорта

Із Чорною горою, що на межі Закарпатської та Івано-Франківської областей, пов’язано багато легенд. Ось одна із них • Ціла стаття надрукована в газеті ЯСНО •

Якось довідався волоський пан Трієску, що між горами, в долинах рік, поселяються люди. Вони тікали в непролазні дикі хащі від своїх панів. Почав пан заходити в поселення, наказував слугам забирати від верховинців худобу, а коли хтось не давав, того карали на смерть, пише  газета ЯСНО.

Усе, що хотів, мав Трієску, насолоджувався розкішшю та бив байдики, але не почував себе щасливим, бо не вистачало йому жіночої ласки. Так хотілося в ліжку з якоюсь кралею поніжитись, та ще й не просто так, а з гарнющою, та ще й щоб любила його, шанувала і виконувала всі його похітливі фантазії. Хоч і був він уже старим, та регулярно посилав слуг у села, щоб приводили йому вродливих дівок для тілесних насолод. Час від часу і сам вирушав на полювання за карпатськими молодицями. Котра дівиця йому до душі припадала, ту хапав, садив на коня і віз у свою високогірну фортецю. Були між дівицями й такі, хто не хотів любощів із паном, таких норовливих красунь він брав силою, а потім кидав у прірву під замком.

Якось одного разу він дізнався, що в одному з сіл живе неземної вроди дівка Оленка. Мати її померла, а батько беріг її від панських очей, як зіницю власного ока. Та не вберіг. Слуги Трієску таки підчатували молодицю, вкрали і відвезли у замок.

Побивався з горя батько, ходив чорний, як тінь, сушив голову, як визволити Оленку із панських обіймів.

 Пішов він у село до людей радитися, просити допомоги та поради. От вирішили селяни згуртуватися і завдати Трієску перцю з маком, у багатьох же із них також були дівки, тож вони знали, що рано чи пізно будь-яка з них може на горі опинитися і потрапити до панського ліжка… і мало яка звідти живою поверталась. Та й збезчещених кралечок не хотіли потім сільські хлопці заміж брати, так що у будь-якому випадку нічого доброго дівчатам не світило.

Отже, озброїлись люди тим, хто що мав (палицями, вилами, сокирами), та й подалися на Чорну гору. Не чекав пан таких гостей, не сподівався, що колись хтось зважиться на його міцнющий замок напасти.

Але повстанці були неспинними. Ними керувала така лють, що ні сторожа, ні військо не лякали.

Вони вибили ворота і почався бій не на життя, а на смерть.

«А ти курвалю мерзенний! – кричали селяни. – Скільки ще ґвалтуватимеш наших дівок! Ми тобі той клятий інструмент, яким безчестиш їх, сокирою відрубаємо! Щоб тебе грім побив! Щоб чорти тебе вхопили і душу з тебе витрясли! Старий телепню, на молоденьких тягне! Відвідаєш ти макогона нашого!»

Трієску стало страшно не на жарт! Натовп був розлюченим. Тривала битва аж до пізньої ночі. Кров струмками стікала з гори, а каменюки були застелені трупами. Нарешті  опівночі перемогли повстанці і дісталися до покоїв пана. Він, від переляку, у штани одразу наклав, адже біля його ніг лежала мертва Оленка. Як же ридав її батько, як проклинав того негідника:

«А щоб тебе чорти у пеклі вічність смажили, вилупку клятий! Ти ж мою єдину дитиноньку згубив! Трясця тобі лисого, потворо плюгава!» – голосив нещасний так, що по всіх округах відлуння розносилось. Аж довколишні гори застогнали від співчуття бідному чоловікові.

Люди ж тим часом схопили Трієску, прив’язали до стовпа, облили смолою і підпалили. Згорів і замок. Чорний дим стелився по землі, яка вже й так почорніла від крові людської. Згоріло все, лише величезденні каменюки залишилися. Також чорні, мов вугілля. Відтоді ту гору гуцули й назвали Чорною. Навіть пісня про неї збереглася: «Чорна гора не орана, Лиш трупами засіяна, Лиш трупами засіяна Та кровцею поливана».

Кажуть, хто буває на тій Чорній горі, навіть зараз може почути стогін Оленки. Чи то вітрюга так жартує, чи дійсно привид ходить – ніхто не знає.

Загалом народних переказів про Чорногору дуже багато. У ще одному з них розповідається про опришка Олексу Добуша. Нібито він там убив «чорну біду» — самого чорта. Через це й скелі «почорніли», і гора нареклася Чорною.

Як би там не було, а побачити природні красоти Попа Івана варто, бо такі неймовірні враження можна отримати лише на таких захмарних висотах • Ціла стаття надрукована в газеті ЯСНО • Більше ексклюзивних новин читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекси 76076, 76300 • ЯСНО – газета #1 для життя! ЗакарпатПост