У гостях у закарпатських ромів. У жінок сукні на вагу золота
Про моду та традиції жінок із табору найбагатших ромів України
На Закарпатті багато ромів, у порівнянні з іншими регіонами країни – найбільше: тут проживає понад 100 тисяч представників цієї національності. Компактні поселення, або ж табори, є у кожному місті чи районі. Але серед усіх виділяються підвиноградівські та королевські. Королево та Підвиноградів – села на Виноградівщині під румунським кордоном, у підвиноградівському поселенні проживає 3 тисячі ромів, пише Укрінформ.
Виділяються насамперед одягом: ви ніколи не побачите тут жінку в джинсах чи спортивних штанях – вони завжди у кольорових пишних сукнях, обшитих стрічками, паєтками чи стразами. Огрядні чи мініатюрні, жіночки в цих сукнях завжди виділяються в натовпі. Коли вони йдуть вулицею і на спідницях похитуються ці сотні складок-хвиль – це просто заворожує! Ну і завжди цікаво: чому цих жінок не торкається прогрес і вони не перевдягаються в сучасний одяг, а ходять у традиційному?
ЧУЖАКІВ ТУТ НЕ ЛЮБЛЯТЬ
Днями випала нагода про це дізнатися. Нам вдалося потрапити в Підвиноградів, де громадський активіст Давид Богар розповів про традиційний одяг місцевих ромів. Виявляється, таких дійсно більше немає в Україні, та й серед закордонних ромів вони виділяються прискіпливістю й повагою до традицій. Жінки та їхні сукні тут справді – на вагу золота (і в тому сенсі, що дуже дорогі – вартість вимірюється в тисячах доларів, і в тому, що саме жінки тут передають традиції роду).
У підвиноградівське поселення ромів потрапити непросто, про це на Закарпатті знає кожен журналіст – утім, кожен би хотів побувати тут і привезти репортаж. Справа в тому, що Підвиноградівське поселення відоме як “закарпатська Конча-Заспа”, тут живуть найбагатші роми України: великі маєтки, де кімнати облицьовані білим мармуром та позолотою, двори з ландшафтним дизайном та фонтанами… Звісно, людей цікавить цей парадокс – звідки у ромів, яких за стереотипом у нас вважають бідними, такий достаток!
Ну, але в Україні ніхто ж не любить, коли його запитують про джерело доходів, чи не так? Не люблять і підвиноградівські роми – тому доводиться деякий час переконувати юриста, голову місцевого правового центру для ромів та благодійного фонду “Роми Виноградівщини” Давида Богара (до речі, представника одного із давніх та поважних родів у поселенні) допомогти нам зробити репортаж в Підвиноградові.
Власне, чіпляюся за його фразу: “У нас люди не люблять, коли їх розпитують про будинки та дорогі меблі, тому буде важко знайти когось, хто би вас захотів прийняти, ну, хіба я вам покажу сукні моєї дружини та доньки і розкажу про них”. Так ми й опинилися у Підвиноградові.
“ПРОХОДЬТЕ, МИ ПРИГОТУВАЛИ ВАМ ВИСТАВКУ!”
Приїжджаємо в поселення зранку. На вулицях ще небагато людей, діти доїдають свої сніданки і не висипали юрбами на вулиці. Де-не-де біля воріт на стільчиках сидять жінки – в широких спідницях, про які мені так кортить дізнатися більше. Згодом побачу дівчаток, які тримають за руку малечу, – також у широких спідницях в складку. Дивуюся спершу (я таки вважала, що це – парадний одяг і вдома його не носять). Як виявилося, ні. Це й домашній одяг також – такі ж пишні великі спідниці (хіба що не так густо розшиті блискітками та стрічками) носять і в хаті, у них готують їжу та порають дітей.
У маєтку Давида Богара нас зустрічає його дружина Катя. Знайомимося, кажу жартома, що приїхали робити репортаж про її та доньчин гардероб.
– А, так, проходьте, ми вам приготували виставку, – каже молода жінка і проводить у будинок для гостей.
Заходимо. Тут посеред мармуру і позолоти нас справді чекає виставка суконь. Манекени на підставках, розташовані півколом, на них – десяток суконь Каті та її старшої доньки, яку звати Принцеса. Каті 25 років, Принцесі – 11. Тут заведено, що дівчатка дуже рано виходять заміж, тому для неї саме час збирати придане.
Дорогою Катя встигає розповісти, що це – святкові сукні, їх вдягають на весілля, хрестини чи ювілеї. Часом на одному святкуванні жінка встигає змінити й два наряди – аби встигнути все своє добро показати іншим.
Для них із донькою ці сукні шили на замовлення в київському ательє. Фасони, колір, оздобу, як правило, ромки придумують самі – ідеї шукають в Інтернеті.
А от домашні сукні шиють самотужки або у місцевих майстринь чи у Виноградові. Самі спідниці можна пошити або купити на місцевому базарі, а вже далі обшити їх стрічками чи паєтками-стразами – у знайомої швачки або самій, вручну.
Так само і догляд за сукнями вимагає прискіпливості. Прати це все можна тільки вручну, і самій же доводиться пришивати, якщо оздоба десь зачепиться і відірветься.
За кілька хвилин приходить Давид Богар, ми починаємо розмову, а Катя йде готувати каву та чай, та й каже між іншим, мовляв, піду переодягнуся з домашнього.
“ХОЧУ СТВОРИТИ МУЗЕЙ РОМСЬКОЇ КУЛЬТУРИ”
Ми починаємо розмову, власне, з того, що у Давида Богара є ідея створити музей традиційного ромського одягу – тут, у Підвиноградові, чи у місті Виноградів.
– Якби Міністерство культури посприяло нам – то ми могли б створити музей ромської культури. Я сам надав би експонати до нього – оці ж сукні. Так роми ставали би більш відкриті, й про нас люди знали би також як про народ, котрий має свою культуру, зберігає її та продовжує традиції, – каже Давид Богар. – Ми готові надати матеріали і сприяти наповненню музею, я би й сам виділив приміщення. Готовий з душею в це вкластися.
Чому це цікаво? Ромська нація дуже давня, але наші давні традиції, ми бачимо, згасають на очах. Ану погляньте: зараз із усіх ромів Закарпаття, а табори є всюди по області, тільки у Підвиноградові та Королеві ромські жінки ще носять традиційний одяг. Всюди на решті територій – вже давно ні. Перестали ще в 50 роках минулого сторіччя. І це сумно.
Саме тому нам дуже важливо це зберегти. От мені це дуже важливо!
“УЯВІТЬ, ЯК НА СПІВБЕСІДУ ПРИХОДИТЬ РОМКА В СУКНІ!”
Цікавлюся, як же так сталося, що тутешні роми – єдині, хто зберіг традицію так одягатися?
– Справа у прогресі та процесі інтеграції ромів – от усе через нього і згасає, – відповідає Давид Богар. – Річ у тому, що ці традиції як цінності не кожен розуміє. Не те що поза ромською громадою, а й навіть самі роми!
Я сам займаюся інтеграцією ромів, громадська організація, правовий центр, котрі я очолюю, сприяє цьому. Але ми стараємося так інтегрувати ромів у суспільство, щоб ці цінності не загубилися. Аби все було на своїх місцях – і щоб робота була, і традиції зберігалися також.
Два роки тому вперше вдалося влаштувати на офіційну роботу жінку із селища – на консервний завод у Ніжині.
– Ого, так далеко! Невже тут, вдома, так важко знайти роботу?
– Її завжди важко знайти ромам. А у випадку з жінками, ми стикаємося ще й із дискримінацією: сучасний роботодавець не дуже хоче, аби жінки працювали у них в традиційних сукнях. Так от з директором того заводу ми домовилися, що жінка приходитиме на територію в сукні, а вже в самому цеху переодягатиметься.
Факт, що її прийняли, – дуже важливий. Бо коли до тебе на співбесіду заходить така жіночка в широкій сукні до землі – у тебе одразу тисяча думок: як вона збирається виконувати роботу? Тому так, на роботу нашим жінкам дійсно складно влаштуватися, – каже Давид Богар.
ДІД ІГНАТ, “ШПОРИ” ТА ЕРА РОМСЬКОГО ДОБРОБУТУ
Утім, значна більшість жінок підвиноградівських ромів не ходять на роботу. Вони глядять дітей (сім’ї тут традиційно багатодітні) та дім. Працюють чоловіки – переважно на заробітках: їдуть на кілька місяців у Росію, будують та облицьовують маєтки всередині.
Давид каже, що у поселенні (роми в Підвиноградові живуть уже понад 300 років, це одне з найдавніших на Закарпатті ромських поселень) не прийнято бути бідним. Хто працює – заробить собі й на гарний дім, і на сукні дружині та донькам.
– Колись і в Підвиноградові роми були бідними, вони продавали вироби із бляхи (труби для водостоку, дека) в українських чи мадярських селах. Але то були дуже невеликі заробітки. Власне, започаткував добробут у селі мій дід Ігнат після Першої світової. Він навчив наших ромів робити “шпори” (залізні печі – авт.). Тут поблизу завжди були в селах теплиці, ґазди стали купувати від наших ромів ті шпори – так і почалася ера добробуту. Один шпор продавали за 50 рублів – це були на той час добрі гроші. Ну а потім почалися заробітки. Зараз люди мають свої бізнеси – у мене, наприклад, кілька магазинів, а ще підприємство, де виготовляють гіпсові колони та інший декор для інтер’єру.
“У ВАС МОДА НА БРЕНДИ, А У НАС СВОЯ, РОМСЬКА”
Нарешті до зали повертаються святково вбрана Катя та її доньки: старша Принцеса та молодша Софійка, років п’яти. Заходять також хлопці – старшому на вигляд років 6, меншому два. У Каті загалом п’ятеро дітей.
Йдемо розглядати колекцію суконь.
Розповідає Давид, його дівчата мовчки кивають на слова чоловіка й батька, усміхаються. Він показує сукні. Каже, що це все вихідний одяг старшої доньки та дружини – такі вбрання дівчатка починають носити, коли їм виповнилося 7 років. З того часу батьки починають справляти такий гардероб і для них, не лише для дружини. Давид розказує, що вдома ці сукні нема де складати в шафах, для нас на виставку відібрали найкращі та найдорожчі.
– Ці всі речі шили на замовлення в Києві, у студії бальних суконь, з тими швачками ми давно співпрацюємо. Це все ручна робота. Тут є сукні нові, модні, а є традиційні, – розказує Давид Богар.
Він пояснює, що традиційні вони насамперед за кроєм. Тобто низ із задньої спідниці та своєрідного фартуха-запаски спереду і блуза з рукавами. Це фактично костюм-трійка: низ, верх та фартух.
– Іще має бути хустка?
– Не обов’язково, це вже як собі жінка захоче. У нас до церкви навіть не вимагають носити хустки, – каже Давид Богар.
Хоча на вулиці зауважую, що жінки, яким понад 40 років, – усі в хустках, молоді та дівчата – переважно простоволосі.
Питаю у Принцеси, яка з цих суконь її улюблена. Дівчинка показує на білу з червоними вставками та сором’язливо усміхається.
– О, – каже Богар, – ця сукня свого часу зробила справжній фурор серед місцевих жінок! Це новий фасон, вона має вставки з хутра білої норки – такої досі тут ще ні в кого не було!
Питаю, як таку красу оцінюють чоловіки. Не секрет, що жінки гарно одягаються і для того, аби привернути їхню увагу.
– У вас в суспільстві мужчини реагують на бренди – Дольче Габана там чи Валентіно вражають А у нас своя мода. Ми по сукні одразу бачимо: оооо!
– В сенсі – файна дівка?
– Або – її батько. Чи чоловік. Тобто вони мають досить грошей, аби донька чи жінка виглядали якнайкраще.
– Вам як батькові та чоловіку, певно, доводиться також справлятися – на сукні для своїх жінки та доньки?
Давид усміхається.
– Я справляюся, – каже коротко.
– А от якщо, наприклад, ваша Принцеса захоче вчитися, піде в коледж, а там усі дівчата ходять в джинсах і футболках…
– От як захоче, то ходитиме в університет, але – в сукні. Вона ромка і має себе захищати. Вона не має цього заперечувати. Я така, як є, і приймайте мене такою. І це не погано, щоб ви розуміли! Просто треба ламати ці стереотипи, що роми – це якась нижча нація, крадуть, не хочуть працювати… Ні, ми маємо свою культуру та традиції. І гордимося цим. Це ромська мода – а чого би й ні? Це ж наша гордість насправді.
– Саме тому мені й цікаво пропагувати ромську культуру, – наголошує Давид Богар. – Це було би цікаво і для ромів самих, аби вони не цуралися свого, не соромилися і продовжували ромські традиції. Адже світ стає прекрасним, коли в ньому є різні люди і різні традиції, вони відкриті й діляться одне з одним, і ми живемо мирно разом у нашому краї.
Тетяна Когутич, Ужгород–Підвиноградів
Фото Сергія Гудака
