Усе життя працював начальником, а на схилі літ лишився сам у хаті зі щурами

У вересні цього року Петро Демчук зустрів 80-річчя. Але в день ювілею не було ні пишного застілля, ні подарунків від дітей чи внуків. Замість гостей у хаті – чорно-білі світлини на стінах та щурі по кутках. Замість гостинців – сумні спогади про молоді роки, поважні посади, чималі прибутки, пише газета ЯСНО з посиланням на  “Твій вибір”.

Мав квартиру, авто і двоповерхову дачу

Петро Демчук з’явився на світ 1941 року. Його батько Микита за боротьбу проти польської влади відсидів у тюрмі (в одній із сусідніх камер утримувався Степан Бандера) та внаслідок побоїв молодим пішов із життя. Рано втративши батька, Петро ріс із мамою, яку в рідному селі Доросині Волинської області називали Мартошка.

Покладаючись лише на власні сили, мати встигала кругом: і добротну хату побудувати, і господарство тримати, і бути першою активісткою в колгоспі. Чи вона напоумила, а чи Петро вирішив сам, проте після закінчення школи хлопець вивчився в будівельному училищі. За кмітливість і працьовитість швидко пішов кар’єрними сходинками. А закінчення Львівського політехнічного інституту відкрило чоловікові шлях до високих чиновницьких посад у місті Лева.

– О, де я тільки не працював, – усміхається Петро Микитович. – Найбільше років провів у міськвиконкомі та райвиконкомі Залізничного району Львова. Керував там відділом житлово-комунального господарства. Як відправили мене на пенсію, був заступником директора на заводі, де виготовляють толь (це покрівельний матеріал, схожий до руберойду). Коротко кажучи, трудився майже до 75 літ!

Працюючи на керівних посадах, чоловік заробив і трикімнатну квартиру у центрі Львова, і машину та два добротні гаражі з оглядовою ямою, електрикою та іншими зручностями. А чого була варта двоповерхова дача поблизу Львова на березі озера.

Похоронив сина та дружину й опинився в психлікарні

Але потім життя пішло шкереберть. Спочатку важку хворобу діагностували в молодшого із синів, Юрія. Його довго лікували, провели складну операцію із заміни серцевого клапана. Втім незадовго Юрій помер.

Чи то від пережитого горя, а чи з інших причин тяжко захворіла дружина. Її два роки тому забрав рак.

А цього року сам Петро Микитович опинився у психіатричній лікарні.

Друг дитинства, а нині лікар-уролог Микола Артищук підтверджує:

– Так, Петро проходив курс лікування у спеціалізованому закладі. На прохання його сина Володі я ще їздив провідати товариша (ми з ним в одній школі навчалися). Петро спустився до нас на перший поверх. Стали балакати. Під час розмови я як лікар зауважив у нього ознаки старечої деменції (порушення мислення, незв’язні висловлювання). Але якихось серйозних розладів психіки (шизофренії чи чогось іншого) особисто я не помітив. Хіба що мене здивувала одна деталь: під час розмови Петро витягнув із кишені таблетку і каже: «Ось такі мені дають у лікарні». Я ще подумав: медики ж мали б контролювати, аби пацієнт у їхній присутності випив таблетки.

Через трохи до Миколи Артищука знову звернувся Петровий син Володимир. Цього разу – з проханням допомогти відвезти батька в рідне село Доросині.

– Я відмовився. Бо досі працюю лікарем і не маю стільки вільного часу, – розповів чоловік. – Однак про причини переїзду не розпитував.

Ось так у 79 років Перо Демчук повернувся в ту хату, в якій минали його дитинство та юність…

Не вмерти з голоду помагають сусіди

«А ви чули? Мартощин Петро вернувся! Кажуть, назавжди. Буде в материнській хаті віку доживати», – розповідали одні сусіди. «Як у хаті? Там же літ сорок ніхто не жив!» – дивувалися інші.

Дерев’яна будівля і справді давно потребувала ремонту. Важкі вхідні двері осіли від старості. Тож, аби їх відчинити, треба докласти неабияких зусиль. Знизу дерево потрухлявіло, утворилися діри. Так що мишам і щурам до хати – завжди «зелене світло».

– Я тут, як могла, поприбирала. Але стеля он валиться – треба конче робити ремонт. Проводка стара, ще з радянських часів. Обігрівач сюди небезпечно вмикати. А дядько бере і в один трійник суне зразу і радіатор, і телевізор, і холодильник, – розповідає двоюрідна племінниця Петра, Леся Васевич, яку ми відшукали в Доросинях.

Саме на цій жінці та кількох небайдужих сусідках і тримається життя колись поважного начальника.

– Син Володя попросив приглядати за батьком. То я приношу дядькові їсти. Мій чоловік миє його у нас вдома. Як був у Петра Микитовича день народження, то він, бідненький, не зрозумів, чому його вітаю, нащо запрошую за стіл. А як показала йому календар і нагадала, який сьогодні день, то дядько дуже зрадів, – додає Леся Василівна.

Оскільки власний колодязь Петра Демчука давно треба чистити, то воду пенсіонерові носять сусіди. Вони ж дають зерно, аби мав чим годувати курей, яких старому батькові привіз син. У тутешньому магазині «начальник зі  Львова» – не частий гість. Коли й купує що, то переважно хліб.

На запитання, чи вистачає пенсії, Петро Микитович ледве стримує сльози:

– Маю такі ось пластмасові карточки. Але що з них толку, як я ні пароля не знаю, ні паспорта не маю, ні банкомата в селі нема. Син усе забрав: документи, гроші, майно, яке я нажив за всі роки.

– А як же ви без грошей виживаєте? – допитуюся далі.

– Добрі люди помагають. Той принесе їсти. Той принесе пити. Дерево мені біля хати зрізали, то поки маю чим грубку натопити, – каже чоловік. – А як будуть морози, то не знаю, як житиму: бо ні палива, ні грошей, щоб його купити.

Та й нинішнє обігрівання – діло небезпечне. Адже димоходів у хаті давно ніхто не чистив, білі стіни аж почорніли від сажі. Так, дивись, і до пожежі не далеко.

– Треба, треба щось робити, – піймавши мій погляд, погоджується 80-річний чоловік. – Але то мушу хлопцям заплатити. А грошей нема…

На всі питання – жодної відповіді

Дивлячись на цього сивого й давно не стриженого чоловіка, на діряву кофту і похилений хлівчик у дворі, не можу знайти відповіді: яка ж причина привела старенького з трикімнатної квартири у Львові до старої хати в Доросинях?

Навіть якщо би пенсіонер захотів решту віку жити на природі, то чому не лишився у двоповерховій дачі піді Львовом, де і природа, і всі зручності?

Можливо, чоловік не має паспорта і не отримує пенсії, бо після лікування в психлікарні не може належно розпоряджатися своїми фінансами та майном? Але в такому разі залишити чоловіка без нагляду й елементарних засобів існування тим більше не можна!

Я вже не кажу за стару електропроводку і димохід, які становлять пряму загрозу життю 80-річного Петра Демчука.

Почути позицію сина Володимира, на жаль, не вдалося. Він не відповів на жоден із дзвінків. Не підняв трубки ні від Миколи Артищука, ні від батькових сусідів із Доросинів. Таке враження, що спеціально дав батькові такий номер телефону, яким не користується • Більше цікавого читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! • ЗакарпатПост