Як закарпатські миколайчики підкорювали гори
Ось що у соцмережі опублікувала журналіст Тетяна Когутич:
Розкажу вам про те, що ж то за така штука, що на Закарпатті люди одягаються в червоні шапки й костюми, кажуть на ся “миколайчики”, беруть рюкзаки, дітей, печиво і чай в термос – та й шурують в гори.
Це називається щорічний зимовий похід Миколайчиків, цьогоріч таке відбувалося уже вчетверте. Організовує спільнота Клуб піших туристів та Орест Когут.
Цьогоріч ходили в кількагодинну прогулянку на гору Корна (якщо ви зараз загуглите цю назву, як я пару днів тому, дізнаєтеся про неї небагато), але знаходиться вона на Воловецькому перевалі і старт на маршруті акурат від того місця, де всі віднедавна п”ють кавусю і гойдаються на гойдалці з видом на гори. Це дуже зручно для зимової мандрівки, скажу я вам – попили гарячого какао-кави, пішли, спустилися – знову попили гарячого какао-кави і відігріли руці-нозі.
Що роблять в поході? Йдуть, радіють красі і веселяться, хто як може. Діти борсалися в снігу, їли його пригорщами, підбивали мене: ма, попробуй, це смачно, ма, скоч у великий сніг, це класно. Так, смачно і класно. Що іще дають такі штуки? Модні коучі називають це “виходом із зони комфорту”. По-простому це можна назвати по-різному. Перемогти свою лінь, подолати свій страх, навіть – страхи, знайти в собі сили дійти, не нити. Ну і бонус для батьків: нагода гордитися своїми дітьми. Неймовірне відчуття!
Починали ми з хлопцями підійматися в останніх рядах. Менший нив: болять ноги, ще далеко, я не йду, я більше не можу. Класика жанру)) Старший мовчки йшов, їдучи сніг пригорщами, падаючи в нього і обвалюючись в снігу, як вареник у сметані. Я стоїчно відповідала на всі закиди меншого і намагалася обмежувати у споживанні снігу старшого))) В якийсь момент спитала замикаючих гідів: ми вам іще з ниттям не набридли?
Виявилося, що ні, бо майже усі так роблять. Діти не люблять виходити із зони комфорту. Ну а потім помалі процес пішов. Особливо, коли підбадьорював гід, хлопці забували про “ножки” і перепитувати, чи “ще довго”. По дорозі назад вони помінялися ролями: піднивати почав старший, який втомився борсаючись у снігу ще дорогою туди. А в молодшого відкрилося друге дихання і проснувся наставник: “Богуслав, шо ти ниєш, он вже станцію видно, потім – он вже автобус… Ти шо, не знаєш: ми не здаємся!!!”
А ще потім: мам, де наші медалі? ( на вершині їх роздавали на згадку про участь) І йшли в тих медалях аж донизу. А ще окрема штука – подарунки. Умова походу – підготувати подарунок для когось (мої діти знають про таке з Пласту, там щороку проводять акцію “Таємний Миколайчик”).
Таким чином усі учасники отримали якусь приємну штуковину – це теж класні емоції і настрій.Словом, це все можна вважати нашим великим і довгим дякуюююю організаторам “Походу Миколайчиків” та всім учасникам за компанію та підтримку. Дасть Бог, будем здорові – підемо в наступний!
На фото можете побачити, як це виглядало очима фотографа і також учасника походу та спільноти КПТ Сергій Денисенко
