Вчительку дратувала учениця, але саме завдяки їй її доля кардинально змінилася
Буває в житті таке, що до певної людини без поважної причини виникає неприязнь. Вчителі теж таке відчувають, вони ж не роботи. Але чи задумуються вони, що відчувають учні, які стають жертвами їхнього приязного ставлення. Своєю історією з газетою ЯСНО вирішила поділитися закарпатка Марія • Цілу статтю читай у газеті ЯСНО •
Я – вчителька математики. У школі працюю більше 30 років. Влаштувалася одразу після закінчення університету. То був перший рік моєї викладацької роботи. Я мала уроки у 5 класі. При першому ж знайомстві з дітьми я звернула увагу на одру дівчинку. Вона була дуже неохайною, у старому і не досить чистому одязі, з давно немитим волоссям. Але тоді подумала, що видно, з бідної родини, всяке бути може. Звали її Оксана. Але потім ця дівчинка ще й виявилася дуже розсіяною на уроках, не вчилася, могла сидіти і просто дивитися у вікно. Мене не чула. Деколи мало не засинала. Я зривала на ній усю злість… кричала… не допомагало. Я бачила, що друзів у класі вона не має, на перервах сидить за партою одна, нічого собі не купує, але й із дому не приносить. «Дитя алкоголіків!» – майнуло в моїй голові.
Так пройшов весь навчальний рік. А потім ще один… Одного разу взимку, я вже збиралася йти додому, але послизнулася перед школою і впала. Це бачило багато дітей…. Більшість сміялися. І що ви думаєте… одна Оксана підбігла до мене, турботливо допомогла встати і запитала, чи я не сильно вдарилась. Я була шокована. Така маленька, а така чуйна дитина. Вона навіть запропонувала провести мене додому і допомогти понести сумку, щоб мені було легше, щоб не було сильного тиску на травмовану ногу. Ні, вона не була підлабузницею, я бачила в її очах, що все щиро. Мені стало цікаво, що це за дитина, як вона живе за межами школи, яка в неї насправді родина. Тому я погодилась. Сумку, звісно, нести їй не дала, але хотілося поговорити.
Виявилося, що раніше Оксана була кращою ученицею в класі, життєрадісною, товариською, веселою дитиною. Але чотири роки тому її мати померла від раку, а батько запив. Вона сама готувала, прала, прасувала вдома… добре, що хоч із продуктами допомагали сусіди та родина, бо батько не просихав від алкоголю. Я зрозуміла, чому погляд дівчинки такий змарнілий, чому вона така неуважна і чому не вчиться…. Вона втратила жагу до життя. Мені стало дуже шкода дитину. Я запросила її в квартиру і пригостила ситним обідом. Точніше, ми поїли разом. Як вона жадібно ковтала той борщ і ту картоплю! Ковбасу майже не пережовувала. Мені на очі наверталися сльози і я ледве стримувалася, щоб не заплакати. Я була незаміжньою, жила одна. Квартиру мені подарували батьки одразу після закінчення університету. Вирішила поговорити з батьком цієї дитини і забрати її жити до себе… неофіційно, бо вдочерити її б мені ніхто не дав. І на мій подив, коли я пішла до нього, він одразу ж погодився, сказав, що «малявка» і так лише вештається під ногами і дратує його. Оксана перебралася до мене. Вона почала оживати… Ми не лише займалися, але багато розмовляли і вже незабаром вона знову стала кращою… навіть не у своєму класі, а у всьому місті, вигравши олімпіаду з математики • Повний текст читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! • ЗакарпатПост
