Смертельно хворі діти одужали після хрещення в лікарні

Із малих літ отець Ігнатій полюбив церкву. Ще в юному віці захотів стати монахом. Проте батьки були категорично проти. Вони хотіли, щоб син оженився, мав жінку та дітей, заробляв гроші і жив, як «усі нормальні люди» • Цілу статтю читай у газеті ЯСНО •

Василь уже й дівчину мав, яка мріяла з ним одружитися. Але одного дня хлопець потайки від батьків зібрав свої речі, сховав їх у садку і наступного ранку поїхав до монастиря у с. Крехів Львівської області, пише ТВ.

Мама думала, що син поїхав на роботу

За правилами монастиря, Василь (так у миру звати отця Ігнатія) відразу віддав свій мобільний. Тож просто не міг зателефонувати рідним. Аж наступного дня мама додзвонилася до сина: «Чуєш, ти чому додому не вертаєшся?» І тільки тоді хлопець зізнався: «Мамо, я не на роботі. Я в монастирі. І хочу тут лишитися».

– Мама зразу в плач. Причитає: «Ой, на кого ж ти нас зали-и-ишив!.. Ой, чи ж ми тобі з батьком були пога-а-ані? Ой, чи ж тебе сестри обі-і-ідили?..» – усміхається, згадуючи, о. Ігнатій. – «Мамо, – кажу, – все мені добре. Всіх вас я люблю. Самих не залишив, бо ж маєте ще трьох дочок. І не треба за мною плакати, наче за покійником».

Ну мама ніби заспокоїлася. Але тут нова проблема: як про те сказати батькові?! Бо ж тато й не здогадувався, що син мріє піти у монастир.

Однак старша сестра, Марія, яка працює вчителькою, придумала сказати батькові правду, але не всю: що Василь поїхав до Крехова вчитися в семінарії.

– Тато на те заспокоївся. І аж за пару місяців став допитуватися, чому ж то його студент не їде додому за продуктами. Сестра Марія тоді знову: мовляв, Василь у семінарії, але він хоче стати не дяком, а монахом. Батько й тут ще не до кінця зрозумів. Аж коли йому пояснили, що монах – то на все життя, тато побілів, сів і гірко заплакав… Коли мама пізно ввечері лягала спати, тато ще плакав. Нікому нічого не відповідав. Просто сльози лилися з його очей… – продовжує о. Ігнатій.

Але з часом батьки переконалися, наскільки синові це важливо. Побачили, що монастир для Василя – це як вода для риби, що поза ним син не почувається щасливим. Вони зрозуміли свою дитину і просто прийняли його вибір…

Довгий час не могла змиритися з вибором Василя і його дівчина Марія. Перед тим, як Василь мав прийняти перші обіти (тобто обітниці: їх складають через два роки після приходу в монастир), Марія зателефонувала: «Василю! Ти куди пропав? Я тебе чекаю, ні з ким не зустрічаюся». Але на всі її благання повернутися хлопець не піддався. Тож вони по-хорошому розійшлися і дотепер лишаються просто друзями.

Ось так уже десять років Василь служить Богу. За цей час жодного разу не пошкодував про свій вибір. Навіть перед вічними обітами (тобто постригом) не сумнівався: його поклик – то монашество.

– Мама з татом, коли дивилися, як я відрікаюся від мирського життя, дуже плакали. Але, думаю, вони не жалкували. Просто розуміли значимість цієї миті і в душі раділи за мене, – продовжує о. Ігнатій.

Оскільки нинішні монахи не закриті від мирського життя, то отець Ігнатій і під час навчання в духовній семінарії Брюхович, і нині, коли служить у Луцьку при Свято-Василіанівському монастирі, щовечора спілкується з рідними, на свята їздить додому на гостину.

– Коли я став ченцем – моя мама почала щонеділі ходити до церкви. Після смерті дяка вона стала диригентом церковного хору. В нас з’явилося багато спільних для розмови. Не раз мама радиться зі мною щодо церковних уставів. І взагалі ми стали з нею дуже близькими, – провадить о. Ігнатій. – Моєї поради як священника запитують сестри. Якось одна наша родичка народила двох хлопчиків. За трохи вони дуже захворіли. Дітей із мамою доставили в лікарню. «Не відомо, чи ваші сини доживуть до ранку», – попередили медики. Родичка у сльозах мені телефонує: «Василю, що робити?  Діти можуть нехрещеними померти». Я пояснив, що не можна цього допустити. Порадив, аби хтось, хто біля хлопчиків, узяв водички, окропив дитячі голівки і сказав: «Хрещається раб Божий… В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Родичка так і зробила. А як тільки немовлята отримали Господній захист – одразу поснули, й мама біля їх. На ранок зайшли до палати лікарі – і не можуть очам повірити: діти спокійно сплять. Давай їх тормошити, повезли на обстеження, а у хлопчиків ніяких хрипів у легенях! «Що ви з ними робили?!» – запитали, здивовані. А моя родичка й каже: «Нічого. Лише охрестила» • Повний текст читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! • ЗакарпатПост